Відважні
Шрифт:
— Гірший не гірший, а від коробки відмовився.
Вітя важко зітхнув і нічого не відповів. Миколка теж мовчав. Корова вела їх до перекритого шлагбаумом переїзду, і тепер вже було видно вартових, які уважно стежили за ними.
Коли до шлагбаума лишалося метрів двісті і вартовий у сірому мундирі рушив до хлопців, поправляючи на грудях чорний автомат, Миколка зайняв своє місце спереду корови. Він весь час відчував тягар у кишені. Здавалося, ця маленька сірникова коробка важила пудів п'ять.
«Тільки спокійно, спокійно, —
Чим ближче шлагбаум, тим видніше, як просто здійснити цей план. Справді, остання платформа з сіном зовсім близько від переїзду.
Миколка з полегшенням зітхнув. Він оглянувся і тихо сказав Віті:
— Підходимо!
З похмурим виглядом Вітя змахнув лозиною, і це вийшло у нього якось втомлено, байдуже: будь, що буде!
Німецький солдат весело глянув на них з-під залізної каски і гукнув досить спокійно:
— Хальт!..
Він підступив ближче, погладив корову по шиї, чомусь заглянув їй у ніс і з жалем похитав головою. Мабуть, йому не сподобалося, що вона худа. Потім він ще раз повільно обійшов навколо неї, помітив залисини на лівому боці і щось мовив, цього разу докірливо. Мабуть, щоб розтлумачити хлопцям свою думку, нагнувся, зірвав на обочині дороги жмуток трави і простягнув його корові. Вона взяла траву мокрими губами і повільно зарухала щелепами.
Щоразу, коли солдат проходив повз Миколку, хлопчику здавалося, що той уважно дивиться на його кишеню. Молоде, з чорними вусиками обличчя солдата здавалося йому загадковим, і весь він, затягнутий ременями, з воронованим автоматом на грудях, — таємничим і незрозумілим.
Нарешті солдат взяв з Миколчиних рук документи, мигцем проглянув їх і, очевидно, не розуміючи російською мовою, визнав їх цілком задовільними.
Головною перепусткою для нього була корова. Про те, що її мали пригнати, він, мабуть, уже знав.
Солдат віддав Миколці документи і відійшов, щоб підняти шлагбаум. Настав вирішальний момент. Миколка бачив, як посіріло обличчя Віті, та й сам відчув сухість у роті. Все попливло перед очима. Була тільки корова, жовта громада пресованого сіна на платформі і тягар сірникової коробки в кишені.
Шлагбаум зарипів і повільно рушив угору. Миколка стояв поруч з Вітею, а той підняв лозину, щоб стьобнути корову. Звідти, де вони стояли, до платформи було не більше десяти кроків.
І раптом в одну мить весь їхній детально розроблений план розсипався. З протилежного боку на середину переїзду вийшов другий солдат, дуже високий, з кинджалом при боці, і щось крикнув вартовому. Той із сміхом відповів. Тоді високий підступив до корови, схопив її за ріг і, голосно регочучи, потягнув за собою.
Хлопці побрели слідом. Все пропало. Залишалося тільки скоритися долі. Найбільше, що вони зможуть зробити, — це принести назад розписку на накладній. Так багато пережити, і тільки для того, щоб усе закінчилося провалом!..
Вони минули переїзд, і солдат повернув до станції. Підійшовши до будинку, він крикнув. З вікон одразу вистромилися голови інших солдатів. Він крикнув, очевидно, щось дотепне, тому що йому відповіли дружним сміхом.
Йшлося, безсумнівно, про корову. Її одразу ж оточили кілька солдатів: вони розглядали її і реготали.
Раптом на сходах з'явився високий, худорлявий офіцер. Навіть не глянувши на хлопчиків, які, всіма забуті, стояли осторонь, він підійшов до корови і бридливо оглянув її. Обійшовши навколо корови раз і вдруге, офіцер пальцем поманив хлопчиків до себе.
— Сволош! — сказав він. — Скажіть староста, що я бив палка!
— Зрозумів, пане офіцер, — кивнув Миколка.
Офіцер знову повернувся до корови.
— Шахрай! Прислати дохлий корова!.. — Він постояв трохи, незадоволено похитуючи головою; раптом у нього виник якийсь сумнів — він різко обернувся до Миколки і сказав:
— Покашить документ!..
Миколка простягнув йому перепустку і накладну, зім'яті в його пітних руках. Офіцер довго читав, насилу розбираючи російські слова. Він уважно звірив номер на пломбі, що висіла на шиї корови, з номером, зазначеним у накладній. Ні, все вірно. Підміни не було. І це ще більше розлютило офіцера.
— Шахрай!.. Йому треба вірьовка!.. — І він віддав Миколці документи.
Але Миколка повернув йому накладну.
— Пане офіцер, — сказав він, — тут треба розписатися…
— Що-о?
— Тут ось треба розписатися! Поставити ваш підпис… А то нам влетить… будуть бити!..
Офіцер кашлянув, вийняв ручку і швидко розписався, сердито затиснувши тонкі губи.
— Староста треба вірьовка!.. — повторив він і кинув накладну на землю.
Миколка підняв накладну, акуратно розгладив і сховав за пазуху.
— Ми підемо, — сказав він.
Офіцер мовчки кивнув головою. Хлопчики відійшли кілька кроків, і раптом Миколка крутнув назад.
— Пане офіцер! — жалібно почав він. — Ми цілий день нічого не їли. Дайте хоч шматочок хлібця.
Офіцер здивовано і уважно глянув на хлопчиків. Обличчя його пом'якшало. Нехай росіяни не думають, що німецькому воїнові шкода нагодувати голодну дитину. Він щось сказав солдатові, який стояв ближче до нього, і той зник за дверима. За хвилину солдат виніс окраєць хліба.
Взявши його, Миколка низько вклонився офіцерові і чомусь навіть пустив сльозу. Вітя дивився на нього і нічого не розумів. Навіщо їм хліб, і чому це Миколка принижується перед німцями?