Відважні
Шрифт:
Вранці Юренєва під конвоєм відправили в концтабір. Щойно за ним зачинилися двері барака, всі привілеї його закінчилися. Він став ув'язненим без імені, під номером 564. Всі свої донесення він мав передавати начальнику табору капітану Бергу, не вступаючи, проте, з ним в особистий контакт. Для цього йому повідомили систему конспірації.
Сидячи на нарах, встелених зіпрілою соломою, Юренєв проклинав той час, коли запропонував свої послуги гестапо. Він став убивцею і зрадником. Тепер його послали майже на вірну гибель. Разом з усіма він копатиме землю, тягатиме мішки з цементом, потерпатиме від голоду. А якщо з ним поведуться особливо жорстоко, він не зможе навіть
Так, він потрапив у пастку, з якої не вирвешся. Він приречений. Тільки чудо може його врятувати. У відчаї Юренєв упав на брудні нари і затулив обличчя руками. Він лежав довго наче в забутті.
— Не занепадай духом, товаришу, — почув він низький, трохи хрипкуватий, спокійний голос, — через усе треба пройти.
Юренєв підвів голову, розплющив очі. Поруч нього сидів високий, худорлявий чоловік у старанно залатаному червоноармійському обмундируванні, його вузьке, довгобразе обличчя з випнутим уперед підборіддям виглядало змученим, але в той же час було в ньому щось привабливе — сильне і вольове. Такий чоловік знає ціну і слову, і вчинку. Він співчутливо дивився на Юренєва примружений сірими очима. Юренєв підвівся і сперся на лікоть.
— Це просто так, — сказав він ніяково, — розпустив нерви.
Барак, в якому вони знаходилися, був зовсім недавно збудований самими ув'язненими з великих очеретяних плит. Він захищав від вітру, але не від холоду. У бараці спорудили двоповерхові дерев'яні нари, на яких, тісно притулившись один до одного, ночували ув'язнені. Місця для кожного залишалося рівно стільки, щоб лежати на боці.
Вночі через кожні дві години черговий командував:
— Повернись на правий бік!.. Поверни на лівий бік!..
І всі поверталися. Цілу ніч на одному боці не вилежиш.
Годували двічі на день: о сьомій ранку і о п'ятій вечора. Кожен одержував по шматку хліба і півказанка пшоняної юшки. Іноді в ній плавали маленькі шматочки м'яса.
Кухня містилася в іншому кінці табору, і по юшку посилали чергових.
Під час роздачі їжі завжди був присутній єфрейтор Гундер, високий опасистий чоловік. Він стояв, широко розставивши ноги, заклавши руки за спину і зневажливо поглядав на ув'язнених. Ритуал роздачі обіду був розроблений ним до тонкощів. Помах черпака, і людина відходить. Наступна робить крок уперед і простягає казанок. Знову помах черпака… Якщо діставалося менше, скаржитися не можна. Поряд — великий мідний таз з нарізаним хлібом. Бери шматок — відходь!
В таборі тримали близько шестисот ув'язнених. Серед них були і військовополонені, і чоловіки призивного віку, і ті, кого гітлерівці просто вважали неблагонадійними. Більшість людей розмістили в бараках. Але місць для всіх там не вистачило, і решту ув'язнених поселили в дерев'яних будинках на прилеглих вулицях. Всю цю частину міста обнесли високою колючою огорожею. Вартові стояли через кожні сто метрів.
Юренєв оглянув жовті стіни, сплетені з тонких і сухих стебел. Якщо в бараці щось загориться, стіни спалахнуть миттю, вогонь пожиратиме їх з неймовірною швидкістю. Ніхто звідси не вискочить. Так, на гарне дільце послав його Курт Мейєр, хай йому все лихе!
Скоро Юренєв познайомився з людьми, які його оточували.
З одного боку сусідом по нарах виявився Олексій Охотников, той самий чоловік, що так дружньо
Лиш одна обставина утримувала Охотникова від повної одвертості із своїм новим знайомим. Що б Юренєв не говорив, що б не робив, неспокій ніколи не облишав його. То він раптом починав озиратися, наче боячись, що його підслухують, то несподівано нахилявся до вуха свого співбесідника, говорив пошепки про речі, про які вільно можна було сказати вголос, то подовгу сидів замислившись, з похмурим обличчям. А часом без видимої причини пожвавлювався, ставав товариським. Іноді на нього находила безпричинна лють, і тоді обличчя його спотворювала гримаса, він довго лаявся. Вираз його очей при цьому ставав тупим і безтямним. Так собаки брешуть на місяць…. Ці часті зміни в настрої, настороженість у погляді, чудна поведінка мимоволі примушували Охотникова придивлятися до свого нового сусіда.
Спочатку артисту Юренєву вдавалося перевтілюватися, але потім, втративши віру в майбутнє, розчавлений духовно, він уже не знаходив у собі потрібних сил.
Охотников намагався зрозуміти його стан. Він завжди з пошаною ставився до людей мистецтва. Яким щастям було для нього, коли Катя, молода артистка, погодилася вийти заміж за нього, майстра паровозного депо! Більшість друзів у неї були з артистичного світу. Як же не зрозуміти йому стан молодого актора, відірваного від театру, від мистецтва. Юренєв мимоволі нагадував йому про Катю, і він прагнув допомогти йому. Яке далеке і яке безповоротне минуле життя! А проте будинок, у якому жили Охотникови, на відстані лише п'яти хвилин ходу від цього барака!
Одного разу Юренєв розповів йому про хлопчика, який врятував його від переслідування. Юренєву потрібно було зміцнити своє право називатися підпільником. Коли ж він назвав ім'я хлопчика, а потім, на прохання Охотникова, докладно описав його зовнішність, то був просто вражений тією зміною, яка сталася з його співбесідником. У Охотникова зблідло обличчя, руки судорожно вчепилися в гімнастьорку, наче йому забракло повітря.
— То ж був мій син! — видихнув він. — Миколка!
Коли Юренєв сказав, що все це сталося у дворі Микити Борзова, в Охотникова зникли останні сумніви. Він засміявся так весело, що всі в бараці притихли. Люди одвикли від веселого, душевного сміху. Тут, серед страждань і горя, він здавався глумом.
— Та замовкніть, ви! — крикнув хтось високим надірваним голосом з іншого кінця барака.
Охотников обірвав сміх, глянув на Юренєва і мимоволі відсахнувся — так пронизливо той дивився на нього.
Деякий час вони сиділи мовчки, і почуття тривоги все більше огортало Охотникова. Сталося щось таке, чого він не міг зрозуміти.
Цілу ніч Охотников не спав, заважали роздуми. Він згадував Катю, знов і знов уявляв собі, як його маленький відважний син рятує Юренєва. Тепер у цьому хлопчику — все його життя! Чи побачаться вони коли-небудь?