Відважні
Шрифт:
Розділ дванадцятий
ШУКАЮЧИ РІШЕННЯ
Пробираючись з дітьми густим лісом, Стременний думав про те, що на крутих життєвих поворотах найповніше розкривається сутність людини. Оці двоє хлопчиків, його недавні учні, і дівчинка-сирота починають своє життя з важких випробувань. Якими вони вийдуть з них, якщо залишаться живі? Навіть зараз, коли вони йдуть одне за одним, мимоволі проявляються їхні характери. Миколка Охотников, виламавши велику сукувату палицю, крокує попереду всіх, як мандрівник. Він авангард їхнього маленького загону. За ним іде Майя. Згорбивши вузьку спину
Вони йшли цілу ніч за компасом.
Стороною обходили села. Кілька разів здалеку чули німецьку мову. На світанні вийшли на польову дорогу, затиснуту між невисокими горбами, обриси яких все чіткіше проступали в ранніх сутінках.
Досі Геннадій Андрійович вів свою групу на південь, а тепер круто повернув на захід. Треба було йти ще кілометрів п'ятнадцять болотами; це найважчий відтинок шляху, зате там не було німецьких постів.
Надвечір нарешті дісталися до партизанського табору. Коли їх окликнув вартовий, Геннадію Андрійовичу навіть не повірилося, що вони прийшли…
Від їжі відмовилися: тільки-но їх завели в землянку, вони впали на нари і заснули мертвим сном.
Командиром партизанського загону був Антон Миронович Колесник, майор, років двадцяти семи. Він потрапив під Харковом в оточення, більша частина його батальйону загинула, а він з групою бійців почав пробиватися на схід. Але всі дороги були перетнуті, а по селах розміщені великі німецькі гарнізони.
Тоді Колесник повів своїх людей на північ, до Білгорода. По дорозі до них приєднувалися бійці й командири, які поодинці намагалися перейти лінію фронту, що віддалявся на схід, і жителі тих районів, через які пролягав шлях Колесника. Кілька разів довелося пробиватися з боєм. Були втрати. І все ж бажаючих іти разом з ним виявилося стільки, що незабаром Колесник організував справжній партизанський загін.
Діставшись до густих лісів, партизани вибрали місце для табору і почали діяти. Скоро про них дізналися у підпільному обкомі, і для зустрічі з Колесником прибув його представник.
Таким чином загін зв'язався з Великою землею, партизани відчули, що про їхні дії знають у Москві, і це додало їм сили, ще більше згуртувало. Обком наказав Колеснику міцніше зв'язатися з підпіллям найближчого міста і допомагати йому. Отже, підпільники і партизани стали ланками одного й того ж ланцюга…
Табір загону оточували з усіх боків майже непрохідні болота. Партизани жили в землянках. Останнім сміливим нападом на німецький обоз вони забезпечили загін продовольством тижнів на два. Зрідка робили вилазки в сусідні села, де з окремими старостами були встановлені надійні зв'язки. Партизани навантажували підводи борошном і поверталися, а старости тут же поспішали в сусіднє село, де містилося гестапо, і слізно просили захистити їх від «клятих партизанів». Так вони відводили від себе підозру.
Природа нагородила Колесника велетенським ростом; все в ньому було велике: широченні мускулясті груди, важкі волосаті кулаки. На його ноги не можна було знайти жодної пари чобіт казенного пошиву, і партизанські шевці вистругали для нього спеціальну колодку.
В Колеснику дивовижно поєднувались педантичність і причіпливість у дрібницях з широтою у вирішенні важливих питань. Він до хрипоти лаяв недбалого партизана, котрий, боячись простуди, цілий місяць не мився в лазні, і міг підняти на ноги весь загін, якщо хто-небудь потрапляв у біду.
Він ніколи не розповідав, чи була в нього сім'я. І коли якось повідомили з обкому, що є змога переправити через лінію фронту листи до рідних, він не написав жодного слова.
В загоні його поважали, але й побоювались. Він був страшенно упертим. І горе тому, хто не виконає його наказу. Таких він судив безжально. І коли вже позбавляв когось довір'я, то робив так, щоб усі знали, яка це птиця.
Що й казати, характер у майора Колесника був не з легких. Але, можливо, саме тому загін терпів порівняно мало втрат. Завжди відчуваючи командирову тверду волю, навіть легкодухі у вирішальний момент поводилися стійко.
… Вранці Колесник зайшов у землянку, де поруч з дітьми спав Геннадій Андрійович, і безцеремонно розштовхав його. Скрипнувши зубами від страшенної ломоти в усьому тілі, Геннадій Андрійович сів на нарах і прижмурився від яскравого сонячного світла, що било йому в очі крізь маленьке віконце.
— Вставай, вставай, Геннадію Андрійовичу, — гудів Колесник, стоячи перед ним у незручній позі високої людини, для якої надто низька стеля. — Спати на тому світі будемо.
За десять хвилин Геннадій Андрійович по рипучих східцях спускався в землянку командира.
На столі стояли дві миски жирної гарячої юшки і кухлі терпкого густого чаю.
Колесник широким жестом запросив Стременного до столу:
— Сідай, закусимо та й поговоримо про все.
Вони сіли. Геннадій Андрійович з насолодою їв юшку і чекав, коли заговорить Колесник.
— Підпільний обком вирішив відкликати вас з міста. Одержано відомості, що гестапівці вас вислідили.
Геннадій Андрійович уважно глянув на командира загону, але нічого не сказав.
Колесник витягнув з кишені кисет, шматок старої газети і, як він висловився, почав «майструвати цигарку». За хвилину по бліндажу попливли голубі хвилі диму.
Геннадій Андрійович передав донесення Борзова.
— А як ви гадаєте, зможемо ми проникнути в укріпрайон? — запитав Колесник.
Стременний відповів не зразу.
— Справа не легка. Туди кілометрів сорок, та все степом… Дороги охороняють великі гарнізони.
Колесник задумливо кивнув:
— Та вже ж, як у тій пісні: степ широкий!.. Головне, не знаємо дня і години, коли гітлерівці відправлять людей!..
— А Борзов може повідомити, — сказав Геннадій Андрійович.
— Все одно, справа дуже рискована, — мотнув головою Колесник. — Обабіч шосе — поля, — ніде заздалегідь сховатися. У конвої в них, напевне, буде загін автоматників. Риск великий, а чи доб'ємося результатів?
Доводи Колесника звучали переконливо.
— Що ж ви пропонуєте? — поцікавився Геннадій Андрійович.
— Я пропоную піти іншим шляхом. Зв'язатися з війсковополоненими. Організувати групу, яка б давала нам інформацію безпосередньо з будівництва…