Відважні
Шрифт:
Природа жила за своїми законами. Зараз би з рушничкою полювати десь на качок. А потім сидіти біля веселого вогнища і, мружачись від диму, дивитися, як закипає смола на соснових гілках…
Ось і узлісся. За деревами на галявині темніє піраміда торішньої копиці. Нікого немає…
Геннадій Андрійович зупинився. Може, хлопчик шукає його десь тут. Треба почекати.
Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.
Тихий
— Павле Мартиновичу…
Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.
За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.
— Миколко! Охотников!..
Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…
— Ну, здрастуй!..
Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.
Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».
Залишалося невідомим найголовніше: коли. Якби пощастило встановити це, можна було б напасти на охорону і, звільнивши полонених, зірвати на деякий час початок робіт в укріпрайоні.
Треба швидше доставити повідомлення в загін.
— Ну от що, Миколко, ходімо, брате, сидіти нам з тобою ніколи, — сказав Геннадій Андрійович і рішуче підвівся з землі.
Але Миколка чомусь залишився на місці.
— Геннадію Андрійовичу, а я тут не сам.
— Як — не сам? — злякано запитав Стременний.
— Я з Майєю.
— Якою Майєю, де вона?
Геннадій Андрійович знову сів поруч з хлопчиком.
— Зараз я вам усе розкажу…
І Миколка, затинаючись і поспішаючи, почав розповідати свою історію. Чим далі слухав його Геннадій Андрійович, тим неспокійніше ставало у нього на серці. Хто цей Михайло, якого врятував Миколка? Микита Кузьмич йому недовіряє і, мабуть, недаремно. А що за людина фотограф Якушкін з Базарної площі? Дивакуватий, але добрий. Можливо,
— От що, Миколко, — сказав учитель, — доведеться мені вас із Майєю до партизанів одвести. Де вона?
— Я заховав її далі в лісі, Павле Мартиновичу, — відповів Миколка. — Якби на мене напали — вона врятувалася б і все передала…
Геннадій Андрійович похмуро посміхнувся:
— Ну, я бачу, ти конспіратор! Веди її сюди. Я вам обом розкажу, як діяти…
Миколка підвівся і почав руками обтрушувати сміття з штанів.
— А там не тільки Майя, — сказав він. — Там ще й Вітя Нестеренко.
— Який Нестеренко?
— Хлопчик один. Його Клавдія Федорівна з лікарні забрала…
— Він хворий?
— Ні, зараз уже здоровий. У нього запалення легенів було… Слабенький зовсім.
— Слабкіший за тебе?
Миколка посміхнувся:
— Я дужий!..
— Ну, веди їх швидше.
Миколка ступив кілька кроків, але в кущах раптом обернувся:
— Павле Мартиновичу, а про батька вам можна розказати?
Геннадій Андрійович махнув рукою:
— Знаю, Миколко, знаю!..
Хлопець зник за кущами. Було чути, як під ногами в нього хрустів сушняк. Вітер шумів у голих гілках. За лісом сипло загув паровоз.
Від хутора долинуло скрипіння гальм, і Геннадій Андрійович прислухався. Відхилив кущі, обережно виглянув, але вже смеркало, і будинку лісника не було видно.
— Миколко! — окликнув Геннадій Андрійович, коли силуети дітей майнули за кущами.
Геннадій Андрійович тут же побачив невисоку білявеньку дівчинку з двома кісками, яка сміливо дивилася на нього, і високого, кремезного, але якогось крихкотілого хлопчину; обличчя його було розгублене.
— Ось вони, Геннадію Андрійовичу! — сказав Миколка і при цьому зробив такий енергійний і широкий жест рукою, наче сам він був Чорномором, а за ним ішли тридцять три богатирі.
— Миколко, — швидко промовив Геннадій Андрійович, — проберись стороною до будинку і поглянь на дорогу, чи не їде по ній хто-небудь!.. І зразу ж назад. Так, щоб ніхто тебе не бачив! За десять хвилин будь тут…
Миколка шугонув у кущі і зник. За ним хотіла кинутись і Майя, але Геннадій Андрійович її затримав. Повний хлопчик стояв з байдужим виглядом.
Миколка був точний. Засапавшись, втомлений, він прибув назад і повідомив, що на хуторі — поліцаї і німецькі солдати. Вони щойно зійшли з машин. Серед них дід Харитонов. Він про щось розмовляв з офіцером.
Геннадій Андрійович кілька секунд мовчав. Так, у Харитонова важке становище.
— Ходімо, діти, ходімо за мною!.. Швидше!.. Не можна гаяти часу… Тут є неглибока річка… Давайте перейдемо її бродом, щоб збити із сліду собак…
Вони швидко заглибилися в ліс.