Відважні
Шрифт:
Діди пильно втупились у нього, і Миколка зрозумів: усю цю розмову вони завели не випадково і чогось від нього чекають.
— Ну, в нашій, — сказав він, насупившись.
— Виходить, ти його в обличчя пізнати можеш?
— Можу, — відповів хлопець.
Діди знову про щось довго шепталися, потім Степан Лукич, крекчучи, відповз у найдальший куток нар і поманив дітей до себе.
З виразу його обличчя, яке наче помолодшало, Миколка зрозумів, що діди вирішили щось важливе. Він кивнув Майї, і вони підсіли до діда ближче. А в цей час Тимофій пильно дивився у віконце.
— Ви, діти, на свободу хочете? — серйозно запитав Степан Лукич.
— Звичайно, хочемо, — відповіли Миколка і Майя.
— Доведеться вам, діти, тікати звідси, а то погано буде.
— Як тікати? — запитав Миколка, здивовано дивлячись на цього дивакуватого діда.
— Це можна. Якщо тільки не злякаєтесь!
— Не злякаємось! — образився Миколка.
Тиміш, не зводячи очей з вікна, раптом різко махнув рукою:
— Підійди-но сюди. Зумієш пролізти в цей отвір?
Миколка на колінах підповз до віконця і, підвівшись, примірявся. Так, він міг вільно пролізти в нього. А Майя й поготів.
— Ну, а ти, Майю, не боїшся? — запитав дівчинку Степан Лукич.
— Боюся, але полізу, — зітхнула вона.
— Ось що, діти, — прошепотів Степан Лукич. — За півгодини поліцаям привезуть обід. Вони піднімуться на другий поверх, а на посту залишиться один вартовий… Я почну гупати в двері, вимагати начальника. І ось тут найголовніше!.. Тільки-но вартовий з провулка кинеться до наших дверей — а для цього йому треба спуститися в підвал, — Тиміш розіб'є шибку у віконці, і тут ви зразу ж вилазьте. Але не біжіть, а то вас помітять. Ідіть спокійно. А як завернете за ріг на вулицю, кидайтесь у прохідний двір.
— Поруч з молочною! — сказав Миколка.
— Вірно. Бачу, місто знаєш… Шугайте туди, а там вже ніг не жалійте.
Миколка напружено слухав, але раптом обличчя його спохмурніло:
— А потім куди йти?..
— А що, в тебе нікого немає? — запитав дід.
Миколка подумав.
— Піду до діда Якушкіна. Він заховає.
— А ти куди? — запитав Лукич у Майї.
Дівчинка розгублено подивилася на нього:
— Мені, дідуню, йти нікуди. У мене немає дому.
— Де ж твої батьки?
— Батька арештували, — сказала Майя, — а мама загубилася. Ми їхали у Воронеж. На одній станції вона вискочила з теплушки і побігла по воду, а поїзд в цей час рушив…
— Як же ти опинилася в місті?
— Наш поїзд розбомбило. Всі, хто лишився живий, розбрелися, і я повернулася…
— Історія! — промовив Степан Лукич. — Справді, куди ж вам, діти, податися? Ну як, Тимоше, можна їм довіритися?
— А що, коли їх піймають? — з сумнівом сказав рябий.
— Так, справа складна, — важко зітхнув Степан Лукич. — Що ж, Тимофію, без риску тут не обійтися.
— З розумом треба робити, — озвався той, — без розуму і дітей загубимо, і себе, та ще й інших підведемо…
Степан Лукич уважно подивився на дітей, немовби оцінюючи їхні сили. Миколку трусила лихоманка. Йому було і страшно і в той же час дуже хотілося вибратися нарешті з цього страшного підвалу. Майя, навпаки, сиділа з байдуже-спокійним обличчям. Вона ніби вже приготувалася до найгіршого, і її ніщо не лякало.
— Бачу я, що ви діти хороші, — сказав Степан Лукич, — але від вас залежить, скажу одверто, велика справа. Нам все одно гинути. Сьогодні нас повезуть на очну ставку з одним зрадником. Ми навіть не зможемо сказати потім, хто він. Вранці нас, мабуть, розстріляють… Майє, ти сядь далі! Я Миколці щось на вухо скажу… Тобі слухати не треба…
Майя відійшла в інший кінець підвалу. Вона не образилася: значить, так треба, значить, вона не повинна знати того, що їй не хочуть або не можуть довірити.
А Степан Лукич шептав Миколці на вухо:
— Якщо побачиш Геннадія Андрійовича, передай йому, що ми попали в засаду…
— А як я його побачу? — тихо запитав Миколка.
— Не знаю. Але якщо коли-небудь побачиш!.. Нас зрадили.
— Передам, — сказав Миколка.
— А тепер так. На Спартаківській, в будинку шість, живе, Клавдія Федорівна. До війни вона в дитбудинку працювала. Коли вирвешся звідси, проберись з Майєю до неї, вона вас заховає. Але пам'ятай, це секретна адреса!.. — Степан Лукич підвів руку вгору: — Тепер поклянися мені піонерською клятвою, що ніколи і нікому, крім Геннадія Андрійовича, не скажеш про те, що я тобі зараз повідомив. Поклянися!..
— Клянуся! — прошепотів Миколка.
— Будеш на краю смерті — все одно нікому не кажи. Нехай помре з тобою!..
— Клянуся! — повторив Миколка.
Було чути, як за стіною заскрипіли залізні ворота, а потім, тихо попирхуючи, у двір в'їхала автомашина.
— Обід привезли! — сказав Тимофій.
За дверима почулися голоси поліцаїв і гримотіння великих термосів, які вони тягли нагору, в їдальню. Потім на сходах залунали кроки. Поліцаї тупали чобітьми, присвистували, лаялись. Згодом усе затихло.
Двері, що вели у підвал, на короткий час залишалися без охорони. Біля виходу з коридора стояв вартовий, який стежив і за підвалом, і за сходами, що вели нагору, де в кімнатах сиділи слідчі; на час обіду цей пост знімався. Арештовані під надійним замком. Вартовий, який постійно перебував біля зовнішньої стіни, при потребі заходив у під'їзд і спускався по крутих темних сходах у підвал. На дві-три хвилини на вулиці нікого з поліцаїв не залишалося.
Саме на це й розраховували діди. Розбити скло — справа однієї секунди, хвилина-пів-тори потрібні дітям, щоб вибратися у провулок. Отже, коли вартовий опиниться біля дверей підвалу, вони вже будуть на волі.