Відважні
Шрифт:
В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.
Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…
Минуло вже кілька годин відтоді, як
Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.
— Майє, а ти піонерка? — раптом запитав Миколка.
Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.
— Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, — сказала вона.
— Ви б тихше говорили, — зауважив рябий, — а то поліцай почує. Він вам покаже комсомол!
— Не почує, — відповів Миколка, — а почує, що йому з нас взяти?
— Знайде що! — буркнув рябий і замовк.
Він підсів до віконця й обережно позирав у вузький провулок, вздовж якого тяглася сіра кам'яна стіна. Потім покликав до себе рудобородого. Вони примостилися на нарах по обидва боки від віконця і про щось тихо перемовлялися. Коли віконце закривали ялові чоботи, діди відсувалися від нього далі, коли ялові чоботи віддалялися, вони знову присувалися ближче.
— Як ти гадаєш, що з нами буде? — спитав Миколка.
Дівчинка наморщила лоба.
— Не знаю. Мене, мабуть, пошлють у Німеччину.
— От якби мене послали в табір! — зітхнув Миколка. — Я був би разом з татом…
— Не пошлють, — з певністю сказала Майя, — ти ж не полонений.
— А куди ж вони мене дінуть?
— Подержать, подержать, а потім повернуть до дядька.
Миколка спалахнув:
— А я від нього все одно втечу!..
— Куди втечеш?
— До Якушкіна!.. А може, в Малинівку! — Він нахилився до Майї і по-змовницьки прошепотів: — Я таке слово знаю, мене одразу в партизани візьмуть.
— Яке? — зацікавилась Майя.
— Таке! Сказати не можу! Таємниця.
Рябий дід раптом запитав:
— А кого ти в Малинівці знаєш?
— Багатьох знаю! — хвалькувато мовив Миколка.
Знову ці діди лізуть не в своє діло!
— Кого, наприклад? — наполягав рябий.
— Ну, одну тітку, яка скраю живе.
— А як її звати?..
Миколка підозріло глянув на рябого:
— А ви чому мене, дідусю, запитуєте?
— Дуже просто — я сам з Малинівки. У мене там усі куми та свахи…
— Ну, а Полознєву знаєте? — обережно запитав Миколка; він і сам не
Діди перезирнулися. На їх поораних зморшками обличчях раптом з'явився якийсь новий вираз. Вони дивилися на Миколку з цікавістю і в той же час з недовір'ям. «Хто ж ти? — немовби казали їхні погляди. — Чи знаєш ти, що мелеш своїм язиком?»
— Чув про таку, — сказав Степан Лукич. — Тільки вона з села давно пішла…
— Куди пішла? — стрепенувся Миколка.
— От іще! Скажи йому куди! — похмуро кинув дід. — Пішла і все. А ти ким їй доводишся?
Миколка промовчав.
— Ну, а ще кого в селі знаєш? — допитував далі рябий.
— Нікого більше не знаю, — огризнувся Миколка.
Він повернувся до цікавих дідів спиною і почав розмовляти з Майєю. Вона вже заплела коси і мовчки сиділа, втомлено привалившись до сірої стіни.
— На вулиці дощ, — мрійливо сказала вона.
— А я люблю, коли дощик, — відповів Миколка. — Після нього гриби ростуть.
Майя пожвавішала:
— Люблю ходити лісом! йдеш, а під ногами суниці! Багато-багато. Ти їх збираєш, а тобі здається, що з-за куща ведмідь вийде!.. Ти ведмедів боїшся?
— Чого їх боятися, — посміхнувся Миколка. — Я не те що ведмедів, я й вовків не боюся!.. Вовку свиснеш, а він до тебе біжить, мов собака…
Рябий засміявся дрібним сміхом:
— А ти ж коли-небудь живого вовка бачив?
— Бачив!
— Який він?
— Великий і сірий!
— Сам ти сірий! — посміхнувся дід. — У нас вовки були руді. А останнього, коли хочеш знати, вбили у двадцять п'ятому році. Коли ще тебе на світі не було!
Миколка засопів, не знайшовши, що відповісти на таке приниження. Але Майя заступилася за нього:
— От і неправда, дідуню! І тепер у нас ще є вовки. І не руді, а сірі. Одного з них я сама бачила, мій брат з полювання привіз.
— А що, Тимоше, — раптом сказав рудий дід рябому, — я теж знав одного такого мисливця, який сірого вбив. Учитель був такий, Геннадій Андрійович! Не чув? Ну, той, що мав свого човна. Він до нас часто приїздив.
Миколка насторожився. Чого це раптом дід згадав Геннадія Андрійовича? Чи признатися, що він його знає?!
— Ага, пам'ятаю, — озвався Тимофій, — добрий мужик. Де він тепер?
— Не знаю. Кажуть, залишився… А може, й пішов…
Миколці дуже кортіло сказати, що він знає, де зараз Геннадій Андрійович. Але за останні дні він навчився помовкувати.
— Це у вашій школі Геннадій Андрійович учителював? — раптом обернувся до Миколки рудобородий дід. — Ну, чого мовчиш? Кажи!