Відважні
Шрифт:
З великою обережністю Геннадій Андрійович передав керівництво заступникові і дочекався ночі в гаю за містом. Коли стемніло, він, держачись за знайдену на березі колоду, переплив Дон.
Мокрий до нитки, тремтячи від холоду, він рушив польовими стежками до Малинівки.
Серед хмар то випливав, то ховався місяць. Десь далеко креслив небо промінь прожектора. Час від часу на обрії спалахувало полум'я, тремтіло, осявало хмари, а потім швидко гасло. І тільки згодом вітер доносив відгомін далекого вибуху.
Вдалині з'явилися обриси будинків — нарешті
Колись у цій старій, забитій дошками хаті жила вдова Полознєва. Але ще в перші дні війни вона виїхала до своєї дочки, яка минулого року вийшла заміж і переїхала у Тамбов. Похилену хату і обрали підпільники місцем зустрічі з партизанами. Час від часу вони приходили сюди, щоб обміркувати спільні дії. Двері й вікна так і залишалися забитими, в хату вповзали через невеликий пролом у глиняній стіні, замаскований торішнім гнилим сіном.
Для більшої безпеки до хати наближалися тільки в тому випадку, коли була повна впевненість, що схованку не розкрито. Людина, яка призначала тут явку, приходила заздалегідь і довго нерухомо лежала в кущах, придивляючись, чи немає поблизу засади.
Коли б Миколка і пробрався сюди, він нікого б тут не знайшов — хата Полознєвої була порожня, і ні на які паролі ніхто б не відгукнувся.
Геннадій Андрійович довго вдивлявся в маленький циферблат годинника, намагаючись взнати, котра зараз година. Він бачив перед собою білуватий кружечок, але стрілок не було видно. Нарешті допоміг місяць. На мить він освітив гайок, холодний промінь сковзнув між голими. гілками, блиснув на склі. Пів на третю!.. Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув: не запізнився! До зустрічі ще півгодини.
Він пильно прислухався до нічних шумів. До хати звідси метрів двісті. Вона стоїть осторонь інших будинків, невеличким хутірцем. Кращого місця для явки не придумаєш.
Але де людина, котра мусить його зустріти? Вже на місці? Чи, може, причаїлася поблизу і чекає призначеної години?
З глибини лісу вітер доносив шурхоти. Десь хруснула гілка. Кроки?.. Ні. Мабуть, час веде свою роботу: настала пора впасти сухій гілці, вона й упала.
Почулися голоси, що примусили його ще більше затаїтися. Він не бачив людей, але, як видно з усього, їх було двоє. Вони швидко йшли по дорозі до села, розмовляючи між собою. Відстань була надто велика, і Геннадій Андрійович не розібрав жодного слова. Це не могли бути селяни — вночі нікому не дозволялося виходити за околицю, — значить, поліцаї або німці. Що привело їх сюди так пізно?
До болю в очах він вдивлявся в темряву — чи не промайне тінь біля хати. Та ось голоси розвіялися вдалині, кроки затихли, і тільки звідкілясь долинув стривожений собачий гавкіт. А потім і він обірвався…
Скільки минуло часу, Геннадій Андрійович не знав. Місяць знову зайшов за хмари. Ніщо не видавало присутності в хаті людини. Ні вогник не блимнув у вікнах, ні шурхоту не долетіло звідти.
З'явилися перші, несміливі ознаки світанку. Геннадій Андрійович глянув на годинник. Без
Стараючись ступати дуже обережно, Геннадій Андрійович вийшов із схованки і рушив до хати. Навколо було тихо. Навіть собаки примовкли в цей передсвітанковий час.
Легкий вітер торкнувся обличчя, і Геннадій Андрійович мерзлякувато пересмикнув плечима. Він стомився, він страшенно стомився. Зараз би кинутись на купу сухого сіна і заснути!..
Рука торкнулася тину. Геннадій Андрійович ступив кілька кроків і, намацавши зламану жердину, переступив через неї. Під ногою хруснув черепок, але підпільник вже швидко йшов до хати, стискуючи в руці пістолет. Якщо засада — нехай стріляють, він битиметься до останнього патрона.
З хвилину Геннадій Андрійович стояв, притулившись до ґанку, і намагався пригадати пароль, слова якого раптом вилетіли з пам'яті, — давалося взнаки нервове напруження проведеної без сну ночі.
В цю мить учитель раптом зрозумів, що він не один. Загострене почуття підказало, що за ним стежать, що за вікном, забитим дошками, хтось стоїть.
Геннадій Андрійович притулився до стіни. Так, за стіною було чути шурхіт, хтось крався до дверей… Тепер людина знову повернула назад, вона наближалася до вікна! Очевидно, вирішила, що біля вікна вигідніша позиція.
В роті у Геннадія Андрійовича пересохло, він провів язиком по губах і раптом згадав пароль! Як же він міг його забути?!.
Він піднявся на перекошений ґанок і ручкою пістолета обережно стукнув у двері.
Зразу ж йому відповів густий низький голос:
— Хто?
— Чи не можна води напитися?
Голос відповів:
— Води? Води багато, пий скільки хочеш!.. Почекай, зараз вийду!..
Геннадій Андрійович почув, як чоловік, тепер вже не таючись, пішов по кімнаті.
За хвилину він з'явився з-за рогу, очевидно, скориставшись лазом. Обличчя його важко було розглядіти, видно було тільки, що він бородатий.
— Ходімо швидше, Павле Мартиновичу, — сказав чоловік. — Скоро сонце зійде! Нам тут затримуватися ні до чого…
Вони швидко попрямували до гаю.
Коли розвиднілося, Геннадій Андрійович побачив, що супутник його немолодий, але міцний, борода в нього світла, обличчя широке, глибоко посаджені сірі очі дивляться розумно і трохи насмішкувато. Він назвав себе Харитоновим і виявився дуже балакучим.
Старий лісник, він колись, ще в роки громадянської війни, служив у Богунському полку Щорса. Останнім часом не працював, а жив у сім'ї старшого сина, який зайняв його місце, допомагав по господарству. Тепер сина не було — пішов на війну, а старий залишився з невісткою, але вона зараз жила у своєї тітки в сусідньому селі.
Коли Харитонову, ще до відходу наших військ, запропонували допомагати партизанам, в ньому прокинувся колишній бойовий дух. Він залишився у своєму домі, який став місцем партизанської явки.