Відважні
Шрифт:
Звичайно, у цій втечі є риск. Але в гіршому разі дітей знову зачинять у підвал. Яка кара чекає їх, старих, за те, що вони допомагали втікачам? Про це вони зараз не думали.
З розмови слідчого з начальником поліції вони зрозуміли, що завтра побачать людину, котра їх зрадила. Після очної ставки їх неодмінно знищать. Їх повинні вбити, щоб зрадник і далі міг діяти спокійно, не боячись викриття…
Степан Лукич нервово перебирав пальцями свою руду бороду. Він ще раз подивився на Миколку. Хлопчик сидів на нарах, увесь зібраний, серйозний, обличчя його загострилося. Майя стояла поруч і пильно
— Ну, — сказав дід, — приготуватися!.. Зараз я стукатиму в двері. Стежте за ногами вартового. Тільки-но він кинеться направо, ти, Тимоше, лічи до трьох і бий по склу казанком… Висади його зовсім… А ви, діти, вилазьте спокійно, не метушіться…
Тимофій взяв алюмінієвий казанок, в який їм наливали юшку, і притулився до стіни, поруч з віконцем. Миколка і Майя завмерли на місці.
Степан Лукич підійшов до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами, потім схопив табуретку і стукнув нею так, що вона розлетілася на шматки.
— Побіг, побіг! — крикнув Тимофій з сірим від хвилювання обличчям і, зачекавши кілька секунд, з розмаху вдарив казанком по склу. Бризнули скалки.
— Рушай! — скомандував, обернувшись, Степан Лукич.
Миколка встав, сперся коліном на виступ стіни і спритно проліз у віконце.
— Не біжи! Не біжи! — шепотів йому Тимофій. — Зажди Майю!..
Вартовий вже спускався вниз і кричав:
— Чого грюкаєш? Стріляти буду!..
Він дивився у вічко, прорізане в дверях, але Степан Лукич заслонив його своєю головою.
— Поклич начальника! — кричав він. — Начальника сюди!..
Тимофій підсадив Майю у віконце, і вона, легка, як пір'їнка, миттю опинилася поруч з Миколкою. Він міцно стиснув її руку, і вони вийшли з провулка на вулицю.
День був похмурий, сльотавий. По вулиці йшли люди, йшли, як завжди, в різних напрямках. На великій швидкості промчали дві машини. З-за рогу вийшли поліцаї, очевидно, змінившись з поста. Та чи могли вони припустити, що цей хлопчик у потріпаному костюмчику і худенька дівчинка з кісками щойно вчинили відчайдушну втечу. Вони минули дітей, не звернувши на них уваги.
Миколка намагався ступати спокійно, але серце його билося тривожно. Побачивши поліцаїв, він рвонувся було тікати, та Майя стримала його.
— Йди тихо, — шепнула вона, — і слухайся мене! — і стиснула Миколчину долоню з такою несподіваною силою, що він мимоволі скорився.
Вони завернули за ріг. Біля молочного магазину стояла велика черга. Вони повільно пройшли повз неї, звернули у ворота прохідного двору, і тут, наче хто вдарив їх у спину, кинулися вперед.
Вони бігли добре знайомими їм провулками, садами, перелазили через паркани. Тепер у місті, де Миколка народився, де все здавалося йому таким рідним, він почував себе зацькованим звірятком, якому треба ховатися, прислухатися до кожного кроку, лякатися кожної тіні.
Вони зупинилися, коли дісталися до яру на краю міста. Тут, у густих кущах, на деякій віддалі від найближчих будинків, можна було перепочити.
— Ти
Миколка подумав.
— Туди не можна. Нас одразу накриють. Дядько Микита мене шукатиме там в першу чергу…
Порив вітру приніс дощові краплі. Діти сіли поруч на великий, порослий мохом камінь, притулилися одне до одного, щоб було тепліше, і стали думати, що ж їм робити далі…
Розділ десятий
ТАЄМНА ЯВКА
Клавдія Федорівна Шухова належала до тих людей, які стійко витримують удари долі, її енергії могли б позаздрити і молоді. «Упасти легко, — казала вона, — а підвестися трудно». І в найважчі часи вона не втрачала бадьорості.
Їй було вже під п'ятдесят. Висока, ставна жінка з гладенько зачесаним волоссям, вона могла примусити ставитися до себе з пошаною навіть ворогів. У перші дні війни дитячий будинок, яким вона завідувала, евакуювався, а сама вона залишилася через одного хворого хлопчика. Цього хлопчика треба було везти на санітарній машині. Але сталося так, що шофер, поспішаючи, переплутав адресу, чекав на іншій вулиці. Поки Шухова клопоталася, шукаючи транспорт, ворожі танки вдерлися в місто. Гітлерівці одразу ж викинули хлопчика з лікарні. Шухова взяла його до себе і доглядала, як рідного сина. Вона в усьому відмовляла собі, продавала речі, плела хустки, щоб підтримати хлопчика.
Цієї ночі їй довго не спалося. Вітер грюкав віконницями, у дворі вив собака. Щільно завісивши вікна, Клавдія. Федорівна плела шкарпетки для Віті, який безжурно спав.
Виблискували довгі залізні спиці, слухняно укладаючи петлі. В кутку розмірено цокав годинник.
Що це?.. Собака перестав вити і хрипко, надривно загавкав. Клавдія Федорівна опустила плетиво і прислухалася. Хтось тихо крався попід вікнами, намагаючись ступати безшумно, але шурхіт гравію видавав його.
Жінка глянула на годинник: пів на третю. Можливо, світло в її кімнаті привернуло увагу когось із поліцаїв? Ні, товста суконна ковдра наглухо прикриває вікно, не залишаючи жодної щілини. Сусіди?.. Але ж ні в кого з них немає нічної перепустки.
Шурхіт під вікном затих, наче людина причаїлася і чогось чекає. Клавдія Федорівна прикрутила гасничку, безшумно підійшла до вікна і, відхиливши краєчок ковдри, глянула у двір. У місячному сяйві чиясь тінь майнула на доріжці і зникла за виступом будинку. Тихо рипнули східці на ґанку, і хтось тричі неголосно стукнув кісточками пальців: тук-тук-тук! Кожен удар наче молотком бив жінку в скроню.
— Хто там? — запитала вона.
— Кімнати є? — тихо запитав чоловічий голос.
— Всі кімнати зайняті, — відповіла вона.
— Пустіть погрітися!
Клацнув замок, і Клавдія Федорівна відступила в глибину кімнати. Чоловік у чорному пальті швидко причинив за собою двері і, важко дихаючи, підійшов до стола.
— Що сталося? — тривожно запитала вона. — Ви ж знаєте, до мене не можна.
— Знаю, — відповів чоловік. — Дайте води. Дуже втомився!
Клавдія Федорівна дістала з шафи чашку, налила в неї з чайника води і подала йому.