Відважні
Шрифт:
Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.
Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.
Радіючи з того, що він нарешті одержав важливу і самостійну справу, Геннадій Андрійович вносив у неї ту метушню, яка йому так не подобалася, коли він помічав її в інших, йому здавалося, що партизани збираються повільно, що коней вибрали невдало — один
Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, — Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.
Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.
На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.
— А ви, хлопчики, куди? — суворо запитав Стременний, підходячи до них. — Хто вас сюди поставив?
Хлоп'ята зніяковіли, трохи навіть знітилися; Миколка хотів щось сказати, але його випередив Куликов.
— Я поставив, товаришу командир, — доповів він. — Розпорядження Колесника — мати двох зв'язкових.
— Ну, гаразд. Нехай ідуть в другому ешелоні…
Куликов посміхнувся. Одразу видно, що людина вивчала тактику на ящику з піском. Ну нічого, скоро зрозуміє, скільки «ешелонів» у партизанській війні.
Він зиркнув на хлоп'ят і не міг стримати усмішку. Миколка і Вітя стояли зовсім як бувалі бійці, недбало збивши набакир шапки, і автомати в їхніх руках здавалися не дуже великими.
Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.
Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.
Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.
Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.
Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».
Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.
Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.
Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.
Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.
Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.
Загін виступав опівдні.
Чотирнадцять партизанів, озброєних автоматами і гвинтівками, двоє зв'язкових і командир групи. Всього сімнадцять чоловік. Позаду них стояла підвода, на якій сидів їздовий. Геннадій Андрійович, затягнутий у ремені, держав у руках автомат. Перед самим виходом, коли загін вишикувався біля штабного бліндажа, раптом прибігла Майя і сунула Миколці та Віті пакети з бинтами.
— Щасливого повернення!.. — шепнула вона.
Колесник виголосив невелику напутню промову і міцно потиснув руку Геннадію Андрійовичу. Хрипким від хвилювання голосом Геннадій Андрійович скомандував: «Направо!.. Кроком руш!» — і загін вирушив.