Відважні
Шрифт:
Батька він побачив несподівано, коли той вже пройшов у ворота і повільно рухався стежкою, що в'юнилася вздовж тинів. Бачок він держав у лівій руці, а праву поклав за борт шинелі.
Перш ніж піти йому назустріч, Миколка пильно оглянув усіх, хто був поблизу. Ні, Михайла серед них не видно.
Все відбулося так, як він собі уявляв, і все-таки трохи інакше. Коли хлопець наблизився до батька, той раптом спіткнувся, упав, і бачок покотився в грязюку. Солдати біля воріт засміялися.
Миколка підбіг до бачка, підняв його і простягнув батькові, який обтрушував шинель
— Ти чого тут? — тихо запитав батько і, щоб виграти час, заходився старанно витирати рукавом полу шинелі.
— Мене послали, — так само тихо відповів Миколка. — Тобі завдання: ти мусиш запам'ятати, де стоять доти…
Батько уважно глянув на нього:
— Де ти живеш?
— Я живу у Вернера. Я тут не сам, з товаришем. І ще я повинен сказати. Ти знаєш поліцаїв Василя Дмитровича і Петра?
— Знаю.
— Вони хочуть тікати. Бояться, що всіх уб'ють.
— Вони тобі самі це казали?
— Ні. Ми з Вітею підслухали їхню розмову в доті, під копицею… Ти запам'ятай це. — Голос Миколки затремтів. — Тату, тікай! Тікай звідси, таточку!..
Стояти на місці вже було небезпечно: поблизу чвакали кроки поліцаїв. Піднявши бачок, батько рушив далі. Миколка трохи відстав, але вони чули один одного.
— А куди йти? — запитав батько.
— В ліс. Пам'ятаєш, де ми позаминулого року збирали гриби, на перехресті доріг. Щовечора, два тижні підряд, там чекатиме чоловік. Він тебе приведе…
Батько швидко запитав:
— Ти Михайла Юренєва знаєш? Він розповідав, що сидів з тобою в підвалі…
— Бережись його, тату. Кажуть, він зрадник… йому куховар навіть зайве м'ясо дає…
— Так… — примружився батько. — Ти коли підеш назад?
— Тепер скоро! Як тільки виберемося…
Олексій оглянувся і пішов швидше.
— Скажи тим, хто тебе послав, — зроблю все, що зможу. Виглядай мене тут. Коли знову пошлють за обідом, я випущу з рук бачок, а потім підніму. Залишиться папірець. Заховай його добре. Якщо знайдуть — вірна смерть… Втекти постараюся, але це дуже важко.
Батько переклав бачок з однієї руки в другу і швидко попрямував до черги, що вишикувалася біля кухні.
Миколка дивився на згорблену батькову спину, і в його серці знову боляче защеміло.
Розділ двадцять восьмий
ВАЖКА БОРОТЬБА
Тепер усе, що робив Михайло Юренєв, усе те, що він говорив, радив і на чому наполягав, розкривалося Олексію
Подаючи сьогодні у віконце бачок, він заглянув у кухню і помітив у дальньому кутку дебелого хлопчину з круглою йоржистою головою, який, сидячи на колодці, мив ріпу. Це, звичайно, і є Миколчин приятель. З його місця добре видно всі рухи куховара, і хлопець, напевно, не помилився.
У Олексія не виходила з голови коротка, але виразна сцена біля котлована, коли до Юренєва підійшов гітлерівський офіцер. Він не міг забути також і того, як спритно Юренєв викрутився під час їхньої недавньої розмови. Повернув так, наче сам Олексій є зрадпиком. Хитрий! З таким боротися важко, але треба, необхідно, а то він усіх загубить.
Олексій вирішив, що тепер настав час, коли мовчати він уже не має права. Треба поділитися своїми підозрами з товаришами. Але і в цьому, певна річ, потрібні обережність і обачливість: один непевний крок — і Юренєв зрозуміє, що його гру розкрито.
Увечері Олексій шепнув Єременку, що хоче з ним поговорити. Вибравши хвилинку, коли всі лаштувалися до сну, вони вийшли у двір і, покурюючи, стали біля тину. До відбою лишалося хвилин десять, і вздовж села вже рухалися нічні патрулі.
Єременко уважно слухав швидку, схвильовану розповідь Олексія, і його виснажене, обросле світлою борідкою обличчя ставало все тривожнішим.
— То що ж ти думаєш робити? — запитав він, коли Олексій закінчив.
— Я хочу влаштувати Юренєву останню перевірку. — І Охотников виклав свій новий план.
— Ризиковано, — сказав, наморщивши лоба, Єременко. — А раптом не вийде! Тоді що?
— У нас все одно виходу немає. Залишимося — загинемо. Послухаємось Юренєва — теж у рів ляжемо… То вже краще ризикнути!..
— Ну, а ще з ким ти говоритимеш? — запитав Єременко. — На таке діло йти — двох голів мало…
— А як ти гадаєш, з ким?
— З Кравцовим…
Лейтенант Юрій Кравцов болісно переживав неволю. Зовсім юний — йому не було й двадцяти років, — щиросердий і гарячий, він не міг змиритися з тим, що життя його повинно скінчитися за колючою огорожею. Часом він зовсім підупадав духом, ходив похмурий і сумний, але раптом душевні сили знову прокидалися в ньому, і він ставав веселим і життєрадісним. Кравцов вірив Олексію і, не задумуючись, пішов би разом з ним.
— Так, з Юрою — неодмінно, — погодився Олексій. — Але це палка натура, щоб не накоїв, часом, біди.
— Тим більше треба його підготувати.
До тину підійшли двоє поліцаїв.
— Ей! — крикнув один з них. — Заходьте в хату! До відбою дві хвилини!..
Єременко відступив од тину. Олексій лишився на місці.
— Дай-но, Василю Дмитровичу, прикурити! — сказав він, звертаючись до високого поліцая, котрий стояв, розставивши циркулем ноги.
— Який я тобі Василь Дмитрович! — гримнув поліцай. — Ти що, дисципліни не знаєш?.. Ану марш! Марш!