Відважні

Воинов Александр Исаевич

Миколка бачив ці муки, йому до болю стало жаль батька, такого змарнілого і на вигляд старого. Ось, щоб трохи перепочити, батько поставив бачок біля тину і рукавом витер з обличчя піт.

Цієї хвилини Миколка наздогнав його.

— Тату! — тихо покликав він, не зупиняючись.

Батько повернув голову і судорожно схопився рукою за тин. Він дивився на Миколку радісно і здивовано, але в очах його майнула й велика тривога. Як міг Миколка опинитися в цьому заклятому місці?.. Що він тут робить?..

Миколка уповільнив крок, але в цей час попереду з'явилися два

офіцери. Вони йшли повагом і нарешті зупинилися біля ближніх воріт. Розмова в них була довга, серйозна, і вони не поспішали розходитися.

При них Миколка не наважився підійти до батька. Він тільки моргнув, усміхнувся і, пройшовши ще кілька кроків, звернув у провулок.

Він довго дивився з-за тину, як батько йшов усе далі й далі…

Так, важко, дуже важко було сюди добутися, але ще важче виконати те, що наказав Колесник…

Розділ двадцять шостий

СЕКРЕТ КОВАНОЇ СКРИНІ

Микита Борзов уже кілька днів не знаходив собі місця. Зв'язковий доставив йому розпорядження Колесника будь-що добути відомості про укріпрайон. Але як це зробити? Борзов на власні очі бачив, що бургомістр, повернувшись з поїздки, вийняв карту з планшета і заховав її у свою скриню.

Коли Блінов порався біля скрині, Микита Кузьмич пильно стежив за його руками — де він натискує, які черепашки повертає, — але ніяк не міг запам'ятати, в якому порядку і в який бік — направо чи наліво — їх треба крутити і по скільки разів.

Якби тільки заволодіти цією картою! Ну хоча б на одну годину!

Зв'язковий розповів йому про те, що Колесник послав Миколку і Вітю в район будівництва з завданням знайти Олексія Охотникова і встановити з ним зв'язок.

Микита Кузьмич добре знав Олексія. Це людина дії. Коли б йому допомогти хоч трохи, він багато зробить.

З великими труднощами, стараючись не викликати підозри Блінова, Борзов добився, щоб йому дозволили супроводжувати нову групу городян, мобілізованих на будівництво.

Три дні він безуспішно шукав нагоди непомітно поговорити з Олексієм. Полонених водили строєм, а по обід посилали Юренєва. його й побачив Микита Кузьмич у черзі перед кухнею. Вони зустрілися поглядами, і Юренєв одвернувся.

— А, давній приятель! — посміхнувся Борзов, підступивши близько до нього. — Я бачу, ти ніде не губишся. Мій пес досі ночами виє, все про тебе згадує. Скаржиться, що не дали йому штани з тебе здерти…

Мабуть, ніхто, крім самого Микити Кузьмича, не зрозумів значення цих слів. Юренєв був переконаний, що Борзов вважає його потерпілим від переслідування гестапо, а інші, що стояли поруч, так звикли до знущань, що не звернули уваги на його слова.

Але ця зустріч примусила Борзова піти на риск і сказати кілька слів Олексію у всіх на очах. Правда, Микита швидко пройшов повз нього і встиг кинути лише одну фразу, але по стривоженому, напруженому обличчю двоюрідного брата зрозумів, що той почув і оцінив його слова.

Та чи повірив йому Олексій? Чи не вирішить, що це провокація?

Дізнавшись

про те, що Миколка й Вітя вирушили в небезпечну путь, Борзов спочатку засмутився: небезпека надто велика, Але скоро до нього дійшли чутки, що Вернер пригрів у таборі якихось двох хлопчаків. Правда, потрапивши за колючу огорожу, вони були ізольовані і зв'язатися з ними було нелегко, але все-таки, якщо знову поїхати в табір, то, напевно, багато чого можна дізнатися. Миколка не сидітиме склавши руки. Він знайде нагоду поговорити з батьком. Те, що дорослому дуже важко, хлопчик часом досягає без великих труднощів.

Зрештою, роздумуючи про це, Микита розумів, що за всіх умов можна зібрати лише часткові дані про укріпрайон. А потрібні повні. І вони є, зовсім близько, — у клятій скрині, прикрашеній черепашками і віньєтками. Навіть ключа не треба красти, щоб її відчинити!

Одного разу, вийшовши у своїх справах, Блінов попросив Борзова почекати його в кабінеті. Кудись подався і секретар, який постійно сидів за столом у приймальній. Прочинивши двері, щоб чути кроки, Микита Кузьмич швидко підійшов до скрині і почав повертати черепашки, стараючись наслідувати рухи бургомістра. Всередині скрині навіть щось клацнуло, але кришка так і не піднялася.

Краплі холодного поту виступили на його лобі. Руки тремтіли. Одна за одною йшли комбінації. Але все це було не те, зовсім не те.

Почувши кроки, Борзов відскочив від скрині і встиг сісти на дальній стілець з другого боку стола.

Блінов ввійшов, кинув, як здалося Микиті Кузьмичу, пильний погляд на скриню, а потім сів на своє місце і почав говорити про необхідність відбудувати бункери зруйнованого елеватора, щоб засипати туди зерно.

Микита Кузьмич з такою гострою ненавистю дивився в його широке, спокійне обличчя з акуратно розчесаним проділом, що Блінов затнувся і здивовано спитав:

— Що з вами, Микито? Чому ви стривожені?

Борзов відкинувся на спинку стільця і схопився за щоку:

— Нічого, Ілля Ілліч, у мене просто болить зуб.

Блінов співчутливо похитав головою:

— Ідіть до лікаря. У мене ніколи не боліли зуби, але я розумію, як це має бути неприємно.

Микита Кузьмич вийшов, притуливши руку до нижньої щелепи. Він уже знав: єдиний вихід — напасти на Блінова дорогою, коли вони знову поїдуть в укріпрайон, і заволодіти картою.

Проте виявилося, що й цей план важко здійснити. Блінов несподівано майже зовсім перестав цікавитися будівництвом і всю свою увагу переніс на музей.

Він цілими днями пропадав у сховищі, і скоро Микита Кузьмич дізнався, що найцінніші картини вийнято з рам, згорнуто в рулони і підготовлено до евакуації.

«Що це може означати? — думав Борзов. — Чому Блінов так поспішає? Де і які назрівають події?»

Запитувати Блінова він не міг, щоб не викликати підозри, а бургомістр уперто мовчав. Стежачи за ним, Микита Кузьмич помітив, що шеф непокоїться і чогось чекає…

Розділ двадцять сьомий

ЗАДАЧУ ТРЕБА РОЗВ'ЯЗАТИ