Відважні

Воинов Александр Исаевич

— Може, ти, Петре, розщедришся на вогник? — спокійно звернувся Олексій до другого поліцая, який здивовано вирячив очі на такого сміливого і нахабного полоненого.

— Іди! Іди! — мовив Петро. — Розбазікався! В куми лізе!..

— А що, може, і в куми, — сказав Олексій. — Завтра ви нас конвоювати будете?..

— Ну, ми, — сказав Василь Дмитрович. — А тобі що, не однаково?

— Значить, не однаково, — багатозначно мовив Олексій. — Пташки в полі літають і про людей багато знають!.. Завтра розмова

з вами буде… — і пішов слідом за Єременком у хату, залишивши поліцаїв зовсім спантеличеними.

Що за дивний натяк цього полоненого? Чи справді він щось знає? Про що він хоче говорити? Ходячи туди й сюди по сонному селу, вони цієї ночі довго роздумували і нарешті вирішили: самим на розмову не набиватися, а коли полонений наполягатиме, вислухати його. Якщо ж стане базікати зайве, тут же пристрелити. Мовляв, намагався втекти…

Вранці Олексій не зміг підійти до Кравцова — їх підняли раніше, ніж звичайно, і вивезли в поле.

Під час роботи, в присутності Михайла, теж не поговориш, тим більше, що поблизу весь час крутяться обидва поліцаї. По тому, як часто вони насторожено зиркали на Олексія, той зрозумів, що таки примусив їх занепокоїтись. «Помучтеся, помучтеся, — думав він, — згідливіші будете!»

Дивлячись збоку на цю невелику групу людей, які працюють серед широкого поля, важко було уявити собі, що в них киплять затаєні пристрасті. Ось люди носять землю, встановлюють стальні каркаси дота, замішують бетон, і ніщо не виявляє ні їхнього внутрішнього напруження, ні того жару, який ось-ось може призвести до вибуху.

Час минав повільно. Нарешті з села долинули довгождані звуки гонга. Петро гучно скомандував:

— Кінчай роботу!.. Перерва!.. — і обвів усіх суворими очима. — А ти, Юренєв, гайда по обід! Швидше!..

Юренєв звично схопив бачок, що лежав осторонь, і, весело махнувши всім рукою, подався у село. Олексій з ненавистю дивився йому вслід: «Іди, іди і подавися по дорозі м'ясом!»

Тепер можна й побалакати. Він присів поруч Кравцова, який втомлено притулився до бетонної основи дота, широко розкинувши свої тонкі, з довгими пальцями руки.

— Юро, мені треба сказати тобі дуже важливу річ, — почав він, посміхаючись, щоб поліцаї, які обідали недалеко на колодах, думали, що він просто жартує з якоїсь нагоди. — З'ясувалося, що Юренєв зрадник!..

При цих словах Кравцова наче підкинуло, він пополотнів і повернувся до Олексія з таким обличчям, що той перелякався.

— Не вірю! Не вірю! — майже вигукнув він. — Наклеп! Де докази?!

Олексій не сподівався, що його слова викличуть таку бурхливу реакцію.

— Тихше, тихше! — Він схопив Кравцова за руку і силою посадив на місце. — Факти перевірено! Мені зовсім не хочеться його губити… Але будь з ним обережний…

Розмови не вийшло. Олексій зрозумів: скажи він Кравцову більше, то невідомо,

що накоїть цей чесний, але надто вже запальний хлопець…

— Дивись, — суворо сказав Олексій, — нічим не викажи Михайлові нашої розмови… Ти можеш загубити всіх: і себе, і нас.

— Добре, — прошепотів Кравцов, — але я це перевірю. Я мушу це перевірити. Я не можу жити, якщо людина, котрій я так довіряв, — зрадник…

Олексій підвівся і пішов до колод, на яких сиділи поліцаї.

— Приємного апетиту, панове поліцаї, — сказав він трохи насмішкувато.

— А тобі що? — скоса глянув на нього Василь Дмитрович. — Знову прийшов базікати?

— Ні, навпаки. З серйозною розмовою.

— Яка у нас з тобою може бути розмова? — посміхнувся Петро. — Ти копай, а ми вартуй…

— Не хочете розмовляти, як хочете, — знизав плечима Олексій. — Настане час, пошкодуєте.

— А коли це такий час настане? — примружився Василь Дмитрович.

— Коли ми всі доти побудуємо, тоді й настане!..

Поліцаї перезирнулися і вже з одвертим інтересом глянули на Олексія.

— Ну, ну, мели язиком далі! — мовив Василь Дмитрович. — Чим ти нас налякати хочеш?..

Олексій зрозумів, що в глибині душі у них страх. Вони грубіянять, хизуються, а насправді бояться, тремтять перед відплатою. Так, Миколка дав йому вірного ключа до цих людей.

— Після роботи, — сказав він, — мене затримайте, поговоримо без свідків.

Василь Дмитрович похитав головою:

— Ніяк не можна — підозра буде. Кажи зараз, ніхто не почує.

— Ні, — уперто стояв на своєму Олексій, — зараз не час, працювати треба!..

Він одійшов від поліцаїв, залишивши їх геть збентеженими.

Юренєв уже повернувся з бачком. Він помітив, що Олексій розмовляв з поліцаями.

Сьогодні юшки було особливо мало, де-не-де плавали блискітки жиру і пшонини. Всі їли, сівши в коло і по черзі черпаючи ложками.

Кравцов, який звичайно сідав поруч Юренєва, перемінив місце і, підносячи ложку до бачка, вороже поглядав на свого недавнього друга. «Хоч би він нічого не накоїв, — з тривогою подумав Олексій. — Зовсім недоречна була моя відвертість з ним!..»

Покінчивши з юшкою, Юренєв засунув ложку за халяву і, наче між іншим, запитав Олексія:

— Тютюнець є?

— Є.

— Давай покуримо!..

Вони відійшли вбік, і Михайло одразу ж почав допит.

— Про що ти з ними розмовляв? — кивнув він на поліцаїв.

— Про погоду, — посміхнувся Олексій.

— Я не жартую! — В голосі Михайла прозвучала погроза.

— А чому, власне, ти мене допитуєш? На якій підставі?

Михайло чиркнув сірником.

— Скажу прямо!.. Після того, що ти мені казав, я не можу вже ставитися до тебе з цілковитим довір'ям. Твій контакт з поліцаями примушує мене підозрювати…