Відважні
Шрифт:
— Акварелі ці я по одній виносив, — наче вибачаючись, сказав дідок і лагідно поклав на край вітрини свою суху руку — під тонкою пергаментною шкірою синіли набряклі склеротичні вени, — виймав і сюди, на груди, під сорочку… — Він показав, як робив це: швидко оглянувшись, розгорнув і зараз же знову загорнув поли куртки, і в цьому його русі було стільки зворушливого і разом з тим сумного, що Стременний мимоволі зітхнув і одвів погляд, наче він був винен у тому, що не встиг прийти раніше і дав можливість
Він пройшовся по залу серед безладно нагромаджених, нашвидку збитих ящиків і зупинився біля того великого, над яким трудився Григорій Хомич, коли вони ввійшли сюди.
— А тут що у вас? — запитав він. — Схоже, що картини.
— Так, картини, — зітхнувши, сказав дідок. — Дуже пристойні, сумлінно зроблені копії… Звичайно, добре, що хоч це залишилося. Але, правду кажучи, я б їх усі віддав за ті десять дорогоцінних полотен, що вони забрали…
— А з сучасного що-небудь уціліло? — запитав Громов.
— Нічого, — відповів Григорій Хомич. — Це вони одразу знищили. Краще вже не нагадуйте.
— Ну, а що ж у вас в інших ящиках? — поцікавився Морозов.
— Усе те, що було на горішньому поверсі, — відповів дід. — Старовинне начиння, зброя пугачовців, рукописні книги… Ну і решта… Як бачите, збиралися вивезти все до нитки. А коли довелося скрутно, схопили ласий шматок — і навтікача. Це вже залишилося. Видно, дуже поспішали…
— І все-таки хотів би я знати, хто тут орудував, — сказав крізь зуби Стременний. — Можливо, ще доведеться зустрінутись…
Громов з посмішкою глянув на нього:
— Не позаздрив би я йому в такім разі… А як ви вважаєте, Григорію Хомичу, чия це робота.
Той знизав плечима:
— Та, очевидно, бургомістра Блінова, він тут у нас був головним цінителем мистецтв. Адже в мене, пригадуєте, все було підготовлено до евакуації, згорнуто, упаковано. А він, розбійник, знову розвішати примусив… Цінитель мистецтв!.. І справді цінитель. З оцінювачами сюди приходив. Для кожної картини ціни встановив у марках… А зрештою, не ручуся, що саме він вивіз. Охочих до нашого добра тут перебувало чимало!..
— А в народі не примітили, хто і в якому напрямку вивозив картини? — знову запитав Громов. — Люди ж усе помічають. Ви не розпитували?
— Розпитував, — сумно відповів дід. — Але ж це було вночі, а нам вночі виходити на вулицю — вірна смерть. Самі знаєте. Проте підглядів дехто, як цей мерзотник Блінов вантажив свої пожитки. Запихали до нього в машину якісь паки. А що там було — картини чи хутра каракулеві, — це вже він один знає… А от я знаю, що немає в нас тепер найкращих картин. І все… — Він одвернувся.
Всі хвилину мовчали. Морозов заклопотано потер тім'я.
— Так, так… Ну що ж, Григорію Хомичу, приходьте завтра до мене
— Куди ж прийти? — запитав дід.
— Звісно куди, в міськраду. Вона ж уціліла.
— На старе місце? Це приємно. Прийду. Неодмінно прийду.
Потиснувши худу холодну руку Григорія Хомича, всі троє рушили до виходу. А він, схиливши голову набік, довго дивився їм услід. І на обличчі в нього був якийсь дивний вираз — радісний і сумний водночас.
— В табір! — коротко наказав Стременний, коли всі знову сіли в машину.
Але в цей час з-за рогу з'явився капітан Соловйов.
— Товаришу підполковник! — збуджено почав він, підійшовши до машини і поклавши руку на її борт. — Ми виявили місцеве казначейство…
— Казначейство? — з інтересом перепитав Морозов і з незвичною для нього жвавістю вибрався з машини. — Де ж воно? Ану, проведіть мене туди!..
— Та що там, у тому казначействі? — Стременний досадливо знизав плечима. — Якісь гітлерівські кредитки, мабуть… — йому хотілося поїхати в табір.
— Ні, там і наші радянські гроші є, величезна сума, — їх зараз лічать. Але, головне, знаєте, що ми знайшли? — Соловйов витягнув шию і сказав таємничим півшепотом: — Нашу вогнетривку скриню! Пам'ятаєте, котра під Воронежем при відході пропала?..
— А чому ви думаєте, що це та сама?
— Ну як же!.. Хіба я один її впізнав? Усі наші кажуть, що це скриня начфіна Соколова.
Стременний недовірливо похитав головою:
— Не думаю. А де вона стоїть, ця ваша знаменита соколовська скриня? В казначействі, кажете?
— Ні. Вона тут, поряд.
— Як же вона сюди потрапила?
— Дуже просто, товаришу підполковник. Німці її вивезти хотіли. Вже навантажили… Ви, може, помітили — там, на розі, автобус стоїть з драконами. То це в тому самому автобусі… Ох, і важка! Ледве витягли…
— Цікаво, — сказав Стременний. — Невже й справді та сама скриня? Не віриться…
— Та сама, товаришу підполковник. — Соловйов для переконливості навіть приклав руку до серця. — Всі пізнають. Та ви самі подивіться! Чи спочатку накажете в казначейство?
Стременний, наче радячись, глянув на Громова і вийшов з машини.
— Гаразд… Подивимося, мабуть, спочатку казначейство, а потім і скриню, — сказав він. — Тільки швидше. Треба встигнути ще до вечора оглянути концтабір.
Розділ тридцять п'ятий
ЗНОВУ КОВАНА СКРИНЯ
Казначейство гітлерівці влаштували в тому ж триповерховому кам'яному будинку, де до війни перебувало міське відділення Державного банку.