В країні дрімучих трав
Шрифт:
— Кращого місця для зберігання речей не знайти, — мовив Думчев. — Ми — перед оселею халікодоми, бджоли-муляра. Молоді бджоли, пробивши покрівлі своїх гнізд і спільне склепіння, вилетіли. Зараз там порожньо, все тут буде ціле.
Думчев узяв з моїх рук клунок, поправив за спиною мішок з картоном і почав легко сходити на гору. З гори він перебрався на білясту споруду, що приліпилася до неї.
Я насилу видерся слідом за ним. Всі речі Думчев спустив на довгих мотузках в отвір споруди, а потім затулив отвір камінням.
— Сподіваюсь, ви запам’ятаєте це місце? — спитав він.
— Але
— Вчіться топографії у бджіл.
— Топографія? До чого тут топографія? Тут інстинкт. Результат мільйонів років пристосування. Але інстинкт сліпий! Вкрай обмежений, завжди автоматичний!
Я сказав це різко. Та хіба я хотів бути різким? Проте я сам відчув, що вийшло образливо і повчально.
Думчев рішуче заперечив:
— Нісенітниця! Бджола завжди безпомилково знаходить своє гніздо.
— Звісно, це так! — уже запально вигукнув я. — Але перенесіть це гніздо вбік, нехай зовсім близько, так, щоб бджола бачила його, і вона не впізнає свого ж гнізда. Вона повертається тільки на те місце, звідки вона полетіла. Тут інстинкт. А ви сказали: людині треба вчитися у бджоли, наслідувати її. Та ж це безглуздо! У безкрайньому океані людина знайде людину. Розум створив компас та інші найскладніші інструменти.
Похмура складка залягла біля губ Думчева. Настала хвилина важкого мовчання. Потім Думчев сказав:
— А все-таки людина вчилася у бджоли-халікодоми. Бджола приготувала цемент. З цементу побудувала оце житло для своїх нащадків. Вапняково-глиниста земля, змочена слиною бджоли, тужавіє на повітрі і тужавіє назавжди! — Думчев майже викрикнув це слово — “назавжди”.
Очевидно, його дуже дійняло моє зауваження про те, що людям нема чого вчитися в халікодоми.
Я мовчав.
Моє мовчання він витлумачив як заперечення. З якимось викликом, не дивлячись на мене, він вів далі:
— Вона, ця скромна бджола-муляр, подарувала людині таємницю цементу.
Я спробував заперечити Думчеву, але він різко перебив мене:
— Стародавня людина була дуже спостережлива. Єгиптянин помітив: халікодома будує своє гніздо на камені з цементу. І будівники єгипетських пірамід звернулися до цементу. В цьому вони наслідували халікодому. Цемент скріпив піраміди назавжди! До наших днів!
— Від деяких пірамід залишилася купа руїн, — заперечив я.
При цьому я чомусь згадав підпис під малюнком піраміди в одному альбомі з історії Стародавнього Єгипту: “Не суди про мене низько порівняно з кам’яними пірамідами, бо мене будували так: глибоко в болото занурювали жердину, потім її виймали та збирали налиплий до неї мул; із цього мулу виготовлено мою цеглу”.
Цей напис одного фараона на піраміді я прочитав уголос Думчеву.
— Знаю, знаю! — сказав Думчев. — Піраміда Асихіса. Хвастощі не допомогли — вона розвалилась. Але розкопки встановили, що для скріплення цеглин єгипетські будівники теж застосовували вапняний в’яжучий розчин — цемент халікодоми. У неї вчилися.
Сергію Сергійовичу, як будували піраміди стародавні єгиптяни — це справа історії. Уже відкрито нові в’яжучі матеріали — портландський цемент, гідравлічний цемент. Цемент дав можливість створити новий будівельний матеріал — бетон. Тепер люди споруджують із залізобетону будинки, великі мости,
Думчев прислухався, він повторював ледве чутно:
— Залізобетон… бетон… “гідрав… не розумію…
— Погодьтеся ж зі мною, Сергію Сергійовичу, — мовив я тихо. — Людині нема чого вчитися ні в цієї бджоли, ні в інших комах— у цих живих машин.
— Що? Як ви сказали?
— Усі ці комахи — живі машини! Нижчі організми!
Який біль спотворив обличчя Думчева! І я зрозумів: гірка образа лягла між нами.
Ми спустилися на землю. Ось і трапилося, сказав я собі: не стримався, завдав болю тій людині, до якої прив’язався ще тоді, коли не знав і не бачив її. Адже я так шукав, ждав зустрічі з нею в цій Країні Дрімучих Трав! Вона врятувала мені життя… І ось я образив її.
Я йшов слідом за Думчевим. Сонце стояло вже зовсім високо. Я весь час поривався сказати, що почуваю себе винним перед ним, але не знав, з чого почати.
КОЛИ У ВОДІ НЕ ТОНЕШ
Гомоніла річка Запізнілих Докорів, до якої ми підходили, і от уже з-за дерев-трав блиснули її бурхливі води.
— Через річку ми переправимося на плоту. Він прив’язаний недалеко, біля повороту. На тому боці ми підемо слідами скарабеїв. Наздоженемо їх, заберемо другу крупинку зворотного зросту, — сказав Думчев.
Довгими гаками (сухими сосновими голками сосни) ми відштовхнулися від берега й попливли.
Вправною рукою Думчев скеровував пліт до берега. Раптом я почув, що неподалік хтось б’є веслами по воді. Оглянувся і… задивився. Поруч з плотом пливли величезні водяні чудиська — живі “човни” з веслами на кочетах. Ці “човни” з великими пильними червоними очима то пантрували щось у воді — завмирали і посувалися дуже повільно, то прямували вперед. Весла, порослі щетинками, били по воді, і “човни” з неймовірною швидкістю мчали по річковій гладіні. Загибель наша була б неминуча, якби хоч один з човнів зачепив на ходу наш пліт, — він миттю перекинувся б.
Стежте! Хребтоплав — прообраз веслового човна. Задні ноги цієї водяної комахи — весла — тримаються немовби на кочетах, і кінці їхні вкриті щетинками. Дужче штовхайте пліт! — крикнув Думчев. — Хребтоплав наздоганяє!
І майже цієї ж миті хвиля обдала нас. Пліт захитався, закрутився. Думчев перебіг на другий край плоту. Рівновагу відновити було важко. Пліт дуже заливало водою. Він нахилився, і один його край занурився у воду. Думчев вирівняв його.
Небезпечна хвилина минула. Працюючи гаком, Думчев спокійно казав:
— Хто знає, чи не підгледіла первісна людина, як пересувається по воді хребтоплав? Підгледіла — і навчилася виготовляти весла з кочетами…
Думчев не договорив. Поштовх знизу! Пліт став вертикально, і ми обидва опинились у воді.
Хвилі заливали нас та відносили вбік.
— Хребтоплав поруч! Пірнайте!
І Думчев зник під водою. Я пірнув за ним.
Привиділося це мені, чи що? Під водою переді мною виник незвичайний кришталевий терем. У цьому теремі, на стовбурі якогось дерева, спокійно сидів Думчев і знаками запрошував мене до себе.