В країні дрімучих трав
Шрифт:
Треба йти до гнізда паперових ос, до Думчева. А якщо ми розминемося? Він повернеться сюди з папером, а я… я шукатиму його десь там. Залишити тут записку? На чому писати? Лишитися чекати? Ні, яке жорстоке слово: “чекати”! Треба йти!
Я заглибився в трави. Сповнений радісних передчуттів і думок, я йшов наосліп і раптом помітив, що сонце заходить.
Здається, все було ясно і просто: йти до гнізда паперових ос. Але куди? На північ, на південь, на захід, на схід? Цього я не знав. Дивився на сонце, на трави-дерева. Хто порадить? І я пішов навмання, все далі й далі відходячи від пенька.
Я вдивлявся у далечінь, силкуючись щось
Поволі і обережно йшов я краєм високого і стрімкого берега. Місцями річка вирувала, шуміла, наче потік. Звідси я бачив протилежний низький берег, вкритий наносами глини, піску, ріні і валунів. Очевидно, навесні і під час злив річка розливається широко, далеко, могутньо.
Проте який тут дивовижний запах! Начебто я опинився на полі, де розкидано гній.
Річка зробила крутий поворот, і на березі враз виросла й покотилася на мене гора. Знову вони — чорні “лицарі”, скарабеї! Знову котять кулю з моєю крупинкою? Я не встиг відскочити. Куди подітися? Гора насувалася невблаганно. Я опинився на самісінькому краю берега. Міцний дух аміаку приголомшив мене. В голові запаморочилося.
З берега, з великої висоти я впав у шумливий потік. Мало не захлинувся. Прийшов до пам’яті і, тримаючи в руці плащ з крупинкою, поплив за течією. Якась дошка пропливла біля мене. Я вхопився і виліз на неї. Це була звичайна тріска, але для мене-рятівний величезний пліт. Пліт прибило до того берега, і я вибрався на суходіл. Які дивні сліди! Глибокі і чіткі. По вологій землі над річкою щойно пройшла людина. Отут, поряд, ще одна людина! Думчев!
ЗНОВУ ПАПЕРОВЕ “МІСТО” ОС
Не спускаючи очей із слідів, я йшов все далі й далі від гомінкої річки. Ось-ось, десь тут за поворотом, я маю побачити Думчева…
Уява малювала найнесподіваніші картини. Я прискорив ходу, але сліди людини раптом загубилися. Вони зникли в чагарнику. Похмурі, густі тіні лягли на землю. В напівтемряві я перелазив через величезні брусся, колоди, чіплявся за сучки. Якийсь велетенський птах пролетів повз мене, і я, рятуючись від нього, кинувся вбік. Став у тіні рослини. Наді мною гойдалися жовті квіти. Їх запаморочливі пахощі трохи туманили голову. Насилу пішов далі. Гомін річки ущух. Тіні розтали. Посвітлішало. Я підвів голову і скрикнув. Дивовижні велетенські груші кольору пергаменту висіли над моєю головою. Які химерні споруди! Ніби колосальні чашки, вони висіли високо над моєю головою. А позаду пергаментного міста сіра стіна зливалася з небом. Яке чудове блідо-жовте місто, освітлене сонцем, на фоні сірої стіни!
У повітрі стояв галас і грім: велетенські жовті птахи з гомоном і гуркотом влітали до міста і вилітали з нього.
Споруди були вкриті зверху покривалом. І здавалось, ніби птахи не згори, а знизу залітають під покривало.
Де я? Чиє це дивне місто?
Я ступив крок і, здивований, зупинився. На землі переді мною лежала грубезна колода. На її червоному фоні яскраво
Просто кумедія! “Піонер ЗМ” — це марка олівця. М’який олівець. Саме таким я люблю писати. Згадав. Ця колода — мій олівець. Тут я відірвав від гнізда паперових ос клаптик картону і хотів на ньому щось зобразити. Вийняв олівця і тут-таки упустив його. Почав шукати в траві — не знайшов. І тепер, коли трави стали для мене величезними деревами, я наштовхнувся на загублений олівець.
Маленький олівець, який я любив тримати в руці, — мій шестигранний олівець, добре загострений, м’який “ЗМ”, яким було так легко писати, накидаючи ескізи облич, робити позначки на полях рукопису, записувати милі серцю номери телефонів. То ось де я зустрівся з тобою! Він не змінився, мій олівець “Піонер ЗМ”. І гніздо ос, яке висіло на бруску, вкопаному в землю, — теж не змінилося. А от я став зовсім інший. І гніздо ос видається мені велетенським містом, куди влітають і звідки вилітають великі птахи.
Оси будували все нові і нові чарунки — оселі, заповнювали їх яєчками, з яких розвинуться личинки, майбутні мешканці. Водночас оси годували личинки, готували покришки для чарунок, затуляли отвори тих чарунок, де личинки перетворяться в лялечок. Безупинно йшло основне будівництво: ряд за рядом мурували помости для нових поверхів, зводили поверхи. На місці було організовано заготівлю та виробництво будівельного матеріалу — паперу. Усі ці різні за характером роботи здійснювалися тут одночасно.
Я задивився. Раптом на галявину вибігла людина — людина в плащі. Я не встиг крикнути, як людина вже перебігла галявину, з надзвичайною легкістю вилізла на височенну стіну (це був брусок, укопаний у землю), а з стіни перескочила на покрівлю пергаментного “міста”.
Немов сталь шаблі блиснула в повітрі — людина відрубала від покрівлі цієї дивовижної споруди величезний клапоть паперу.
Думчев!
На людину напали оси! Але вона зіскочила на землю й метнулася вбік. Я хотів був кинутися до неї і раптом почув оглушливий шум. Повітря заколивалось. Різко і враз потемніло довкола.
На галявину опустився величезний літак. Так мені спочатку здалося. Придивився. Цей “літак” тримався на двох довгих стовпах. Крила були складені, рівномірно похитувався чорний з білим хвіст. Це птах. Здається, плиска.
Але де ж людина, яка так хоробро воювала з осами! Ось вона! Яким ліліпутом видалася вона мені порівняно з цим величезним, страшним птахом! Він її заклює. Я крикнув, щоб попередити. Та людина навіть не оглянулася. Не чує! Птах стрибнув до неї. Але людина вже прихилилася до сірого муру, зірвала з своїх плечей сірий плащ, накрилася ним. Плиска поруч, але не помічає людини. Вона клюнула черв’яка, який видався мені величезною гадюкою.
Птах, змахнувши крилами, полетів. І тоді людина побігла далі. Вона тікала, тримаючи під пахвою клапоть паперу.
Птах знову спустився недалеко від мене. Людина припала до великого зеленого листка. Сірий плащ упав на землю. Людина залишилася в зеленому плащі. Вона стояла на зеленому листку і була непомітна.
Птах з шумом полетів.
— Думчев! — кричу я.
Він не чує, не обертається і зникає зі своїм клаптем паперу.
Треба кинутися за ним. Та оси, що літають вгорі, вжалять мене. Загину.