В країні дрімучих трав
Шрифт:
Я зрізав черепашкою мотузки аеростата, підв’язав камені й пішов глянути на свій невід.
Раптом зовсім близько промайнули дві велетенські тіні. Риби, хижі риби!
Я кинувся до великого каменя, сховався за ним. Дві рибини — кожна з трьома гострими голками на спині — пливли одна за одною. Тьмяно відсвічували криві голки у воді. Колючки! Он їхнє гніздо. Величезне, з двома отворами. Одна колючка сховалася в гнізді. А друга, розцвічена яскравими барвами, залишилась біля входу в нього. В гнізді запізніла колючка відкладала ікру, а розцвічений самець (він побудував це гніздо) вартував вхід. Я дивився з-за каменя на гніздо і думав: “А що, коли в ньому мій щоденник?”.
І тут… тут…
Між шматочків кори, гілочок і глиці, з яких волохокрилець спорудив свій будинок, я побачив довгасту, добре знайому мені паку аркушів, що мінилася жовтизною. Це був мій щоденник, який випав з мішка. Піднявши з дна річки скалку черепашки, я почав руйнувати стіну будинку.
Удар, знов удар… Безперестану я гатив по майстерно збудованій споруді, зрізував павутиння, яким волохокрилець скріпив частини своєї оселі. На берег я повернувся із щоденником.
Я розклав на піщаному сухому березі аркуші, розгладжував їх і клав камінці на кожен аркушик. На деяких аркушах рядки змила вода. Потім, потім допишу, казав я собі. А зараз нехай підсохнуть аркуші. Та одразу ж із побоюванням дивився я на сонце — чи не вигорить чорнило? Ось і на останній мокрий аркушик покладено камінець. Оглянув усе, сів на зігрітий сонцем пісок і, вдихаючи пахощі трав, заспівав. Я почув, що в гущавині трав, які підступали до берега, хтось заспівав мені у відповідь. Я співав дедалі голосніше. І голос відповідав мені гучною піснею. “Який знайомий голосі” — подумав я. І раптом мені здалося, що на річці вже не один голос, а хор голосів підхопив мою пісню. Дзвінко і гармонійно. Я замовк, прислухався. Ну, звичайно, луна! Зовсім ніхто в лісі не підспівував мені. І не було хору з річки. Гра луни. Ах, хіба мало що може людині здатися, коли вона ненароком знайде найзаповітніше, найдорожче!
Світило сонце. Річка поволі текла повз мене. Тріскотіли цикади. Гомоніла на різні голоси Країна Дрімучих Трав. Я не тямив себе від радості. Мені здалося, що я, маленька людина, зараз весело й бадьоро ступатиму по траві, приминаючи й толочачи її ногами, увійду до міста Ченська і гукну:
“Друзі, читайте ці аркушики! Стільки відкриттів, стільки розгаданих таємниць!”
От зараз перескочу через Велику Повільну річку (адже вона маленький струмок), перескочу, переступлю…
Я рішуче випростався, хотів встати. Зойкнув, упав… Спробував хоч трохи підвестися— і не вдалося. Один рух — і відразу ж гострий біль у спині. Безпорадно ліг на землю. Усі суглоби стиснуло, наче обручем. Паралізовано. Боліла голова. Почало морозити.
Я чинив опір хворобі, не давав почуттю принизливого жалю до себе оволодівати моєю свідомістю. А високі трави кивали мені тонкими верхівками. Голова йшла обертом, як на гойдалці, що злітає вгору. Що зі мною? Чому захворів? Таке буває від переохолодження. Надто довго і надто
Мене трусило. Боліли м’язи, суглоби. Скидається на гострий ревматизм; усі клітини запалені.
Колись у лікарні я лікував хворих саліциловим натрієм, або “саліцилкою”, як казав фельдшер. Проте найкраще допомагав їм мурашиний спирт. Та хіба тут я справлюся з тією мурашкою, яка важно пройшла повз мене, часто поводячи вусиками? І ще… ще— бджолина отрута. Укуси бджіл допомагали хворим на ревматизм. Але сьогодні укус однієї бджоли мене вб’є.
Я згадував скарги хворих. Порівнював їх больові відчуття із своїми. Я пригадав випадок з моєї практики. До лікарні принесли хлопчика, не можна було без жалю дивитися на нього — скорчений, посинілий. Мати розповіла, що він дуже довго не виходив із ставка: все купався й купався. Я поставив діагноз: радикуліт. Що, як натерти хлопчика, злегка обпекти його тією травою, яку вже сотні років чинбарі збирають для чинення шкіри — сумахом? Так і зробив. Хлопчик швидко видужав.
А чи не спробувати мені зараз сумах? Листя непарноперисте, від дев’яти до сімнадцяти крупногородчатих і довгастоланцетних або яйцеподібних листочків. Але тепер усе для мене має інший вигляд. Чи знайду, чи впізнаю?
І я поповз. Охкав, зітхав, але повз. Часто зупинявся, підводив голову і вдивлявся — чи не ця рослина переді мною. Ні. Але ось гойдається над моєю головою листя сумаха. Знову помилка — не воно… І знову повз далі. Нарешті побачив: наді мною підносилася дірчаста зеленувато-жовта волоть. Я став придивлятися. Кожний з листків більший за мою голову. Я уявив їх зменшеними в багато-багато разів. Сумах!
Лежачи на землі майже зовсім без руху, я дивився на сумах і гадав: як же дістати пилок, квітку або листочок, один лише листочок?
Час минав. Я дедалі пильніше дивився вгору. Побачив — один листочок був надломаний. Став чекати, чи скоро він впаде. Даремне чекання! Надвечір на стеблині з’явився слимак у кулястій черепашці. Зрадів: може, він із стебла переповзе на живець, де був надламаний листочок. Знову чекав. Переповз. От пощастило! Листочок зірвався, полетів, опустився на землю. Я підповз до нього, підібрав, почав розтирати шматочок листка між пальцями, прикладав до хворих місць і втирав, втирав зелену кашку в тіло. Шкіру пекло, вона, почервоніла, але через якийсь час біль почав вщухати.
Може, отруйний сумах і мені допоміг, а втім, може, я вилікувався лише тому, що через силу рухався, повз. Гімнастика — чудовий засіб проти деяких форм ревматизму.
Цього ранку перламутрове світло заливало гущавину трав. Я повернувся на берег, щоб зібрати з-під каміння підсихаючі аркуші щоденника та укласти їх в новий восковий пакет, а потім знову спробувати переправитись з ним через Велику Повільну річку.
Червоні з. рожевими краями, запашні, шовкові килими лежали на землі: шипшина цвіла й губила свої пелюстки. Темно-зелені трави шикувалися в довгі, рівненькі алеї. Десь високо голубіли зірки незабудок.
Можливо, юнак прийде сюди, збере квіти шипшини і незабудки в букет і, хвилюючись, забувши всі завчені слова, простягне його тремтячою рукою комусь через низенький парканчик палісадника. І у відповідь йому засяє усмішкою дівоче обличчя. Берізка похитає біля їхніх ніг мереживом своїх тіней, а ластівки з веселим дзенькотом ще нижче пролетять над ними.
Та якби знали ці милі люди, як важко було мені пробиратися крізь гущавину незабудок, як заступали мені дорогу, цілячись в мене, колючки шипшини — темні, грізні списи!