В країні дрімучих трав
Шрифт:
Історія варта уваги, та вона зовсім не розкриває таємниці нирця грека Сілліаса.
Я почав думати про фізіологію нирця. Мабуть, процес пірнання пов’язаний не тільки із загальновідомим фактом, що в нирця під впливом тиску води відбувається процес вивільнення азоту в організмі. Кити й тюлені — ссавці — дихають легенями. Набравши в свої легені кисню, вони дуже довго залишаються під водою. Очевидно, щось допомагає їхньому організмові зв’язувати вивільнений азот. Може, якісь мікроби? От якби дослідити в лабораторії.
Ні, не час згадувати, шкодувати, викликати тіні минулих літ!
Треба вчитися пірнати!
Я неквапливо підійшов до берега, взяв
Здавалося, ніби “підводний” рибалка протягнув свою живу волосінь до поверхні води з дна річки.
Я доплив до берега. Уже лежачи біля входу в печеру і думаючи про те, що трапилося зі мною у воді, я здогадався, що шланг, за який я схопився — дихальна трубка личинки мухи-мулярки.
Личинка мухи живе на дні, закопуючись у мул, і виставляє назовні свій хвостовий відросток-дихальну трубку. Через цю трубку личинка дихає свіжим повітрям. А якщо підвищиться рівень води? Подовжиться й дихальна труба. І вона ж скоротиться, якщо рівень води знизиться.
Тепер я знаю, як ходити по дну і залишатися під водою не одну-дві хвилини, а значно довше. Тут несподівана підказка: дихати через трубку, як личинка мухи-мулярки. Я ходитиму по дну річки, тримаючи в роті трубку-соломинку, шукатиму мішок із щоденником, шукатиму там, де коливається у воді павутинна сітка, схожа на купол аеростата.
Ранок почався з того, що я сказав сам собі: “Мені потрібна соломинка”. Я ходив і шукав колосок жита. Іноді я зупинявся, заплющував очі, і мені ввижалося, що сюди, в Країну Трав, долинає довгий шелест колосся стиглого жита. Достиглий колос важкий, і пориви вітру рвучкі, та соломинка не ламається, лише хитається й гнеться. І не припиняється шелест колосся.
Пам’ятаю, до відкриття Всесвітньої виставки в Парижі було споруджено Ейфелеву башту. І тоді ж таки французький учений Фансе вказав на соломинку жита як на кращий приклад стрункої, міцної й вишуканої споруди. Він писав, що Ейфелева башта, порівняно з більшістю рослин, — незграбна й широка. Висота соломинки жита з триміліметровим діаметром біля основи дорівнює приблизно тисячі п’ятистам міліметрів. Ейфелева ж башта, щоб зрівнятися міцністю й висотою з соломинкою, повинна бути у вісімдесят три рази вища.
Все це спало мені на думку, коли я блукав і шукав соломинку. В лісі трав я побачив неймовірної довжини жовту трубу, що підіймалася в небо й була перев’язана в різних місцях величезними вузлами, здається — колосок жита! І тут я переконався: даремно шукав. Зовсім забув, що я в багато-багато разів менший, ніж ця соломинка.
Сухе стебло рослини було порожнисте й тонке. Я його зрізав гострою скалкою черепашки. І ось настала хвилина: тримаючи стебло в роті, я пірнув і спустився на дно річки.
Обережно й повільно зробив перші кроки до дну; один
Але стало страшно. Пагорб трохи піднявся, розсунувся в основі, і з нього показався відросток. Дивна жива істота, спираючись на відросток, що вистромився назовні, рушила просто на мене і вдарила тупим струменем води. Вода — у воді! Я впав, але трубки не випустив. Пагорб знову обдав мене водою. Наче з брандспойта, наче з металевого наконечника, надітого на кишку пожежної машини, бив мене струмінь. Я лежав на дні річки, не випускаючи трубки з рота, дихав. Удари струменів припинилися. Підвівся. Побачив: ця “жива споруда” присунулася зовсім близько і тягне мене до себе, всмоктує. Я вхопився за стовбур підводної рослини. Трубка вирвалася з рота. Захлинаючись, я спробував виплисти на поверхню…
Аеростаті Сріблястий аеростат у воді! Я сидів під куполом і вільно дихав. Як я в ньому опинився? Який випадок врятував мене?
Упустивши трубку, захлинаючись, я зробив якийсь рух, щоб піднятися на поверхню, і опинився в аеростаті. Він висів на гілках того підводного дерева, за яке я вхопився, коли впав. Хто тут повісив аеростат? Хто наповнив його повітрям? Про це згодом.
А тут одразу скажу — опинившись в аеростаті, я збагнув: пагорб, який тягнув мене, всмоктував, бив у мене струменем, був звичайною беззубкою, двостулковою черепашкою. Цей молюск напівзакопується у м’який грунт водойм. Стулки його поволі розмикаються, і через щілину вистромлюється нога — м’який жовтуватий тупий відросток. Молюск повзе по дну. Швидкість двадцять-тридцять сантиметрів на годину. У беззубки два сифони: ввідний і вивідний. Починає діяти ввідний сифон — і дрібні живі істоти, що плавають у воді, втягуються з великою силою. І рогові лопаті заганяють захоплену живу їжу в рота. Непотрібна, відпрацьована вода витісняється через вивідний сифон.
Беззубка наїлась — зімкнулися стулки, вона перетворилась в непорушний пагорб.
Течія ледь-ледь погойдувала підводний аеростат, в якому я сидів. Його прозора сферична оболонка, міцно і вміло напнута на густу мотузяну сітку (надійний каркас!), була прикріплена до стовбурів підводних дерев.
Чи не цей аеростат я побачив у ту мить, коли пліт перекинувся? Можливо, що десь тут, під деревом, до якого прив’язано цей аеростат, лежить мій щоденник… Зовсім близько!
Сидячи на одній з мотузок сітки, упираючись ногою в другу, я відпочивав.
Легкі тіні з’являлися, ковзалися, зникали в глибині вод. Чути було невиразні звуки. Вони виникали і танули. Напівсутінь. Там, над річкою, високо — сонце. І його тепле проміння, заломлюючись у воді, тяглося у цей примарний світ.
Час! Швидше на берег! Роздобути нову порожнисту стеблину і відразу ж повернутись і пірнути під цей аеростат.
Треба покинути тихий кришталевий прозорий домок, поки не повернувся той, хто його побудував…
Вісім очей, палаючи фосфоричним блиском, глянули на мене з-за стовбура сусідньої підводної рослини. Він! Господар і будівельник підводної споруди. Водяний павук! Сріблянка-аргіронета!