В країні дрімучих трав
Шрифт:
Найтонша, прозора і зовсім невидима луска, що вкриває крила метеликів, — наче набір прозорих пластинок, що якось особливо, своєрідно пропускають світло. Товщина цих пластинок, або лусочок, різна і сумірна із світловими хвилями різної довжини. Та чи інша пластинка забарвиться у відповідний колір, який, проте, залежить від кута зору глядача.
Ось перед вами приклад, що ясно показує, як змінюється забарвлення залежно від товщини плівки: мильна булька. Як часто дітей зачаровує примхлива зміна забарвлення мильної бульки! Ця зміна, ця гра барв здається випадковою, несподіваною. Але тут у чергуванні кольорів є сувора закономірність.
Та не в усіх метеликів такі крила. Є метелики з пігментним забарвленням, і це забарвлення вицвітає, вигоряє. Є навіть група метеликів з такими крильцями, в яких поєднуються пігменти забарвлення з прозорістю окремих пластинок.
Ваш Думчев вибрав ті крильця, в яких промінь світла — самий лише промінь світла! — створює чарівне забарвлення. Він звернув вашу увагу на того метелика, в крильцях якого відсутній пігмент барвної речовини.
І важке почуття обурення на самого себе (нащо я, не знаючи суті справи, так легковажно поставився до людини?), змішалося в мені з хвилюванням і радістю.
— То що ж! — вигукнув я. — Виходить, думка Сергія Сергійовича на правдивому шляху? Виходить, він має рацію — такі барви вічні, вони ніколи не вицвітають!
— Так, так! — жваво відгукнувся Калганов. — Його спостереження і висновки правильні. Гра барв на таких поверхнях вічна,
вона ніколи не вичерпається. Промінь світла завжди струмує над землею і, проходячи крізь крильця метелика, засвічує гами барв. Я підвівся з крісла і схвильовано мовив:
— Сьогодні-таки напишу, потішу Думчева! Тут вирішується доля людини!
Калганов спокійно зауважив:
— Не захоплюйтеся! Звичайно, промінь світла завжди струмує над землею. Але метелики живуть дні, тижні, а лусочки їхніх крилець дуже й дуже тендітні…
— Так! Яка ж тут вічність! — сказав я, засмутившись, і опустився в крісло.
— І все-таки тут правильна підказка, тонке спостереження. Барви… барви з променя світла, який проходить крізь найтонші, прозорі лусочки… Школи ще людина не застосовувала таких. Я врахую спостереження Думчева. Тендітні крила метеликів!.. Та наш інститут шукатиме плівки міцніші, ніж лусочки. Я вже сказав: сліпо, бездумно наслідувати природу смішно… Тут Думчев наївний. Але спостереження — творчо осмислене!.. О!.. Чи знаєте ви, що таке гостре, влучне, вчасно зроблене спостереження? Три слова викарбувано на фронтоні біологічної станції в Колтушах. І слова ці: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. Це улюблений девіз нашого Івана Петровича Павлова. Так, так, я випробую, перевірю! І тоді скажу. Насамперед — експеримент! Дзвоніть, цікавтеся. Буду радий.
УНОЧІ НА ВОЛХОНЦІ
Годинник на кремлівській вежі вже вибив північ, а біля станції метро все ще стоїть кошик з квітами. Біля нього продавець.
Скоро до ранку затихне Москва, заспокоїться ненадовго в прохолодній і по-літньому неглибокій тиші. Тиша ця вже давно пробиралася до міста, та її лякали тисячі окликів, окриків, вигуків, лякали сміх, пісня… А гуркіт вулиць і площ змушував її зупинятися. І все-таки
Ніч.
Над входом у метро дедалі яскравіше світиться шпичаста літера “М”. Зараз там, унизу, проходять останні поїзди, їх зустрічає колонада величних багатогранних мармурових стеблин. Із кожної стеблини виривається могутня квітка. Вона тягнеться вгору, і, підсвічувана прихованим м’яким світлом, розтікається по стелі у візерунку прекрасної п’ятикутної зірки.
І вся колонада цих квітів говорить нечутною мовою про велич, простоту і благородство.
Нагорі, за арками входу і виходу з метро, чорніє тінистий густий Гоголівський бульвар. Кіоск з водою яскраво освітлений, але вже зачинений. Дедалі квапливіші і чутніші стають кроки перехожих: не спізнитися б на останній поїзд!
Ось із метро вибіг юнак. Подивився довкола. Підійшов до кошика з квітами. Він в окулярах, з книжкою під пахвою. Купує квіти. Він нетерпляче дивиться то на годинник, що на розі вулиці, то на двері метро, які от-от зачиняться. Чекає на когось? Він опустив руку, і квіти торкаються землі. 1 раптом мчить зі своїм букетом вниз і зникає за дверима, які починають зачиняти. Майданчик перед павільйоном метро спорожнів. Двері зачинилися. Продавець складає до кошика квіти. Йде.
Навколо тихо. Я не поспішаю. Я думаю про те, що завтра знову піду до фізика Калганова. Що він мені відповість? Ось прийду: “Пам’ятаєте, таємниця вічних барв Думчева…”
М’яко і спокійно освітлюють майданчик молочні кулі ліхтарів.
І в цю хвилину постала переді мною грізна, дика Країна Дрімучих Трав: виник то наростаючий, то затихаючий, але нескінченний, безугавний шум трав, що їх розгойдує вітер. І Думчев… Сам один серед живих машин, сліпих і багатооких, потворних і отруйних! Кожен крок загрожував смертю. Та він людина, і його гордий розум переміг.
Час додому. Вже пізно.
Ось і Волхонка. Нерухомо лежить на асфальті узорчата тінь від грат величезного подвір’я Інституту Академії наук. На небі повний місяць. Білі колони музею красних мистецтв стали такі, ніби хтось підсинив їхню білість. Скляний прозорий дах музею чоірніє. А квіти тютюну, що ростуть вздовж стежки до головного входу, стали раптом різко білими, розкрилися.
Тихо і місячно на Волхонці. Легкий вітрець приносить пахощі розквітлого тютюну. Лягла і простягнулась по асфальту тінь самотньої липи. Ледь тремтить листя. І в нічному примарному світлі такі легкі, невиразні, такі хисткі й мінливі тіні цього листя, що зупиняєшся: як же ступити на цей дрімотний візерунок?
Все стихло. Пливе ніч над Москвою…
Ось і двері моєї квартири. В поштовій скриньці газета… одна… друга… лист.
Потім дзвінок по телефону, зовсім непотрібний. Ще дзвінок — той, якого давно чекаєш.
Але хто це тихо шкребе шибку відчиненого вікна? Це, мабуть, сусідський кіт: він увесь чорний, з крихітним білим “галстуком”. У сусідів вікна зачинені, і він обережно карнизом пробрався до мене, Рама відчиненого вікна заважає. Я йому допомагаю ввійти.
— Заходьте, гостю, заходьте! Небо вже потемніло, і буде дощ — ви можете намочити лапки. Заходьте, гостю!
Кіт спокійно і неквапливо вмащується на столі біля склянки з волошками.
“Ви, волошки, були вдень сині, а стали зараз, при лампі, ліловими. Деякі зовсім посивіли. Ті, що відцвітають. Ось я вас відсуну, а то кіт так розвалився, що ще скине зі столу склянку”.