В небі — Земля!
Шрифт:
— То в них вітрила, — сказав Ігор. — Сядуть на воду — їх вітер пожене. Мабуть, планета водяна, бо ці птахи не пристосовані до суходолу. Зараз вийду…
— Почекай аналізу проб! Я вже кінчаю.
— Та що там той аналіз — птахи живуть? Ну, роби, роби аналіз.
— Кисню тут багато — 24 проценти…
Далі Ігор вже не слухав, вийшов без скафандра. «Не може бути задушливою атмосфера з таким великим вмістом кисню!» — думав він, висуваючись із люка. Обережно дихнув — нічого! Тоді відкинув усякі сумніви і вийшов.
Металеве тіло ракети нагадувало підводний човен. Навколо розкинувся широкий світ. Легкий, ніжний
Скинув комбінезон, білизну повісив на поручнях. А яке худе тіло! Шкіра і кістки. Де ж поділися тверді, мов кремінь, м’язи?
Ігореві не вірилось, що це його — білі, аж сині, руки й ноги, ребристі боки і запалий живіт. Одна борода тільки була розкішною — сягала мало не до пояса.
Обережно спустився у воду і, легко відштовхнувшись од скоби, поплив. Швидко захекався, хоч від ракети відплив, може, метрів на п’ять. В ілюмінаторі виднілося обличчя Наді. Щоб відпочити, Ігор ліг на спину. Легка хвиля погойдувала його, наче бажаючи заколисати.
Але ніжитись не випадало: страшенно хотілося їсти. Голод давав себе відчути різкими болями у животі. «Океан, — думав Ігор, — колиска життя. Не може бути, щоб у ньому не було риби!..» Пригадав, що, вирушаючи на Венеру, вони взяли чимало всякого спорядження. Зараз же за роботу!
Вибрався на ракету, одягся. Незабаром знайшов невелику капронову сіть, вмостився на скобах і почав рибалити. Якщо пролітатимуть птахи вітрильники, Ігор постарається підбити хоч одного з пістолета. Ех, це було б чудово — наїстися пташатини! Та й риба — хіба не смакота?
Заходило сонце. Ось уже тільки скибочка його жевріла над водою, о, втонула й вона… Океан швидко темнів.
Ігор то опускав, то витягував сіть, але довго нічого не ловилося. Нарешті потрапило кілька рибин, та схопити йому вдалося лише одну, решта вислизнула в воду. Ігор обома руками притиснув рибину до грудей. Наче найдорожчий скарб, поніс її в кабіну і, радісно усміхаючись, передав Наді;
— Вари юшку!
Через якихось півгодини вони вже смакували гарячий суп — вийшло, може, по склянці бульйону. Обережно підносили ложки до губів, студили і задоволено прицмокували. Хіба є щось смачніше за свіжу юшку?
Потім Ігор знову закинув сіть. Надя сіла на порозі люка. Повітря п’янило її. Широко відкритими очима дівчина, вбирала цей незнаний світ, серце її наповнювалося то радістю, то тривогою.
— Поглянь, Ігоре! — скрикнула вона, вказуючи на небо.
Ігор задер голову. По небу пливла яскрава зірка, велика, сяюча, вона ніби вітала стомлених мандрівників.
— Як швидко рухається цей супутник! — вигукнув Ігор, згадавши неквапливий Місяць.
— Шкода, що тут немає ще й кільця — такого, як на Сатурні, — пожартувала Надя.
Ігор мовчки дивився на небо, та сіть щось сіпнуло, і він нахилив голову вниз. Поглянув на воду —
— Ти бачиш, Надю? — не своїм голосом закричав Ігор. — Заждіть, я вас почастую!
Надя була так замріялася, що коли Ігор закричав і вистрілив, то мало не впала у воду. Чого він стріляв — не второпала. Глянула — якісь страховиська накинулися на нього… Пролунав ще постріл, Ігор швидко вскочив у ракету.
ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДКРИТТЯ
Ігор тільки тоді відітхнув, коли за ним закрився люк. У ногах, а надто в колінах, відчувалася така слабість, що він мало не впав. У вухах тоненько сичало, по обличчю стікали солоні краплини — чи поту, чи морської води. Похитуючись і обпираючись об стіни, пішов до пульта. Надія мовчки поступилася місцем, сіла поруч. Він запустив двигуна, металеве тіло ракети глухо завібрувало. Звичним рухом ввімкнув екран локатора. «Мрія» залишила позад себе розбурхані хвилі. Ніякої погоні не помітно. Та й як вони можуть переслідувати ракету, оті водяні створіння? Сам вигляд її, мабуть, нагнав на них такого жаху, що тепер довго не покажуться на поверхні!
— Ти бачила таке? — нарешті заговорив Ігор. — Добре, що я їх помітив…
— Бр-р… — здригнулася Надія. — Вони такі страшні! Як ми житимем на цій планеті?
Ігор зменшив швидкість, чомусь спрямував ракету на захід і, невідривно стежачи за екраном локатора, сказав:
— Дослідимо, тоді побачимо, що робити.
Довго пливли вони темним океаном. Десь далеко з лівого борту в небі з’явилася сяюча безформна пляма. Здавалося, що хтось прорвав темне склепіння неба і ззовні сюди ллється якесь голубувате світло. Надія дивилася в ілюмінатор і тривожно думала: невже доведеться покинути оцю Голубу планету? Сама думка про чорні безкраї провалля космосу гнітила її. Ех, коли б оце повернутися на Землю! Ніколи, ніколи вона б не полетіла більше в холодний і ворожий простір. І чого, власне, рватися з Землі? Хіба є де-небудь щось прекрасніше за її повітря, степи, річки, гори? Ходила б оце боса по траві, хай би налітав на неї вітер, хай би шмагав дощ… Як там у поета сказано: «О земле моя, всеплодющая мати!»
— А ти пригадуєш плач Ярославни, Ігоре?
Ігор здивовано глянув на неї («Чого це раптом здумала Ярославну?»), наморщив лоба, подумав трохи і продекламував:
В Путивлі-граді вранці-рано Співає-плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає.Ігоря охопило поетичне почуття. Десь аж із самісіньких глибин пам’яті зринали хтозна-коли вкарбовані слова і образи. Він увесь сяяв, чутлива душа Надії вловила те сяйво, розкрилася йому навстріч. І наче розтанув металевий корпус ракети: вони бачили перед собою поле, а в тім полі невеличке місто, обнесене земляним валом, а на тому валу ходить молодиця, піднявши руки, і розпачливо звертається до сонця, до вітру, до річки, що синіє на обрії.