Війна з саламандрами
Шрифт:
— Ей-бе! — волала напівзомліла любонька.
Ейб відступав крок за кроком, не спускаючи з очей тварини. Вона не рухалася, тільки обертала вслід за ним голову.
Нарешті Ейб опинився біля своєї любоньки, що лежала долілиць і голосно схлипувала з ляку.
— То якийсь… тюлень, — невпевнено промовив Ейб. — Вернімось на яхту, Лі.
Але Лі тільки трусилася.
— Та нічого там страшного нема, — запевняв її Ейб; йому хотілося стати на коліна, але ж він повинен, як рицар, своїм тілом заступити її від звіра. “Якби ж я був не в самих плавках, —
Вже почало смеркати. Тварина підійшла ще кроків на тридцять і спинилася. А за нею з моря виринуло ще п’ять, шість, сім таких самих, і всі нерішуче, погойдуючись, тюпали до того місця, де Ейб стеріг свою любоньку Лі.
— Не дивися, Лі, — шепнув Ейб, хоч це було й зайве; Лі й так не озирнулася б нізащо на світі.
А з моря виринули нові тіні й насувалися широким півколом. Ейб нарахував їх уже з шість десятків. Ота світла пляма — то купальний халат любоньки Лі. Халат, у якому вона так недавно спала. Тим часом тварини вже підходили до того світлого предмета, широко розкинутого на піску.
І враз Ейб зробив щось самоочевидне й безглузде, як той Шіллерів рицар [70] , що ввійшов до клітки з левами по рукавичку своєї дами. Нічого не вдієш — є такі самоочевидні й безглузді речі, які чоловіки робитимуть, поки світ стоїть. Не вагаючись, із гордо піднятою головою й стиснутими кулаками містер Ейб Леб попростував у коло тварин по купальний халат любоньки Лі.
Тварини трохи відступили, але не розбіглись. Ейб підняв халат, перекинув його через руку, мов тореадор, і став на місці.
70
Мається на увазі герой балади Ф. Шіллера “Рукавичка”(1797).
— Ей-бе! — чулося ззаду відчайдушне волання.
Містер Ейб відчув у собі безмірну силу й відвагу.
— Ну що? — мовив він до тварин і підступив ще на крок. — Чого ви хочете?
— Ц-ц, — зацмокала одна тварина, а потім якось по-старечому прорипіла: — Ніжж!
— Ніжж! — дзявкнуло трохи далі. — Ніжж! Ніжж!
— Ей-бе!
— Не бійся, Лі! — гукнув Ейб.
— Лі! — дзявкнуло перед ним. — Лі. Лі. Ей-бе!
Ейб подумав, що це йому сниться.
— Чого вам?
— Ніжж!
— Ей-бе! — квилила любонька Лі. — Йди сюди!
— Зараз. Ви хочете сказати ніж? У мене немає ножа. Я вам нічого не зроблю. Чого вам ще треба?
— Ц-ц, — цмокала тварина і, погойдуючись, підступила до нього.
Ейб, що стояв з перекинутим через руку халатом, широко розставив ноги і не відступав.
— Ц-ц, — цмокнув і він. — Чого ти хочеш?
Тварина неначе подала йому передню лапу, але це Ейбові не сподобалося.
— Що? — сказав він трохи різкіше.
— Ніжж, — дзявкнула тварина і впустила з жмені щось білувате, схоже на крапельки.
Але то не були крапельки,
— Ейбе! — захлиналася Лі. — Не кидай мене тут! Містерові Ейбу вже зовсім не було страшно.
— Геть з дороги! — сказав він і махнув на тварину купальним халатом.
Вона квапливо, незграбно відступила. Тепер Ейб мав змогу відійти з честю; але хай Лі бачить, який він хоробрий! Він нахилився, щоб роздивитися те білясте, що тварина впустила з лапи. То були три тверді гладенькі матово-лискучі кульки. Містер Ейб підніс їх до очей, бо вже смеркало.
— Ей-бе! — скиглила покинута любонька. — Ейбе!
— Вже йду, — гукнув містер Ейб. — Лі, у мене щось є для тебе! Лі, Лі, я щось тобі несу!
Розмахуючи над головою купальним халатом, містер Ейб Леб біг по берегу, наче юний бог.
Лі сиділа навпочіпки, скулена, і трусилася.
— Ейбе, — схлипнула вона, цокочучи зубами. — Як ти можеш… Як ти можеш…
Ейб урочисто схилив перед нею коліна.
— Лілі Веллі, морські божества, чи тритони, прийшли скласти тобі шану. Звеліли мені переказати тобі, що відколи Венера зродилася з піни морської, жодна артистка не справила на них такого надзвичайного враження, як ти. А на доказ свого захоплення вони посилають тобі… — Ейб простяг до неї руку. — Оці три перлини. Дивись.
— Не патякай, Ейбе, — пирхнула любонька Лі.
— Ні, серйозно! Сама подивися, справжні перли.
— Покажи! — буркнула Лі й тремтячими пальцями взяла білясті кульки. — Ейбе! — прошепотіла вона. — Це ж перли! Ти їх у піску знайшов?
— Ну що ти, любонько, хіба перли бувають у піску?
— Бувають, — заперечила любонька. — їх промивають, як золото. Бач, я ж тобі казала, що тут повно перлів!
— Перли ростуть у таких скойках під водою, — майже впевнено сказав Ейб. — Слово честі, Лі, це тобі принесли оті тритони. Вони бачили, як ти купалася. Хотіли віддати тобі у власні руки, але ж ти їх так злякалась…
— Бо вони бридкі! — вигукнула Лі. — Ейбе, це розкішні перли!Я страшенно люблю перли!
“Отепер вона гарна, — озвався критичний голос. — Коли стоїть отак навколішки з перлами на долоні — вродлива, нічого не скажеш”.
— Ейбе, а їх справдіпринесли оті… тварини?
— Це не тварини, любонько. Це морські божества. Вони називаються тритони.
Любонька нітрохи не здивувалась.
— Дуже мило, правда? Вони страшенно симпатичні. Як ти гадаєш, Ейбе, мені слід якось їм подякувати?
— Ти вже не боїшся їх?
Любонька здригнулась.
— Боюсь. Ейбе, я тебе прошу, забери мене звідси!
— Ну то гайда, — сказав Ейб. — Нам треба дістатись до нашого човна. Ходімо, не бійся.
— Але ж… але ж вони в нас на дорозі, — проскиглила Лі. — Ейбе, а може, ти сам до них підійдеш? Тільки не кидай мене саму!
— Я тебе перенесу на руках, — героїчно запропонував містер Ейб.
— Перенеси… — шепнула Лі.
— Тільки накинь халат, — буркнув Ейб.