В забутій країні
Шрифт:
Дхірендра передбачливо дозволив нам поспати кілька годин після заходу сонця. Вдень ми ніяк не могли заснути через спеку, і якби капітан не дав нам перепочити перед новим переходом, то я не пройшов би й півгодини. Сон підкріпив нас, ми випили решту води з бурдюка і о першій годин ночі рушили далі.
Я дозволив Чанові забрати в мене весь вантаж: я так почував себе, що було б нерозумно опиратись. У нас залишалось чотири бурдюки з водою, а ми навіть не знали, скільки нам ще треба пройти. Все це скидалось на якусь одчайдушну гру, тільки тут ми важили своїм власним життям. Та коли я дивився на Дхірендру, то бачив у його очах задоволення — мабуть, такі випробування йому до смаку. Він належав до тих людей, котрі все життя бавляться із смертю й небезпекою, як штукар з кинджалом та шаблею.
Рано-вранці Дхірендра дозволив зупинитися на відпочинок. Трохи вгамувавши спрагу, ми полягали на пісок, міцно заснули й спали кілька годин. А потім почалася така спека, що про відпочинок годі було й думати.
Увечері ми рушили далі і пройшли за ніч кілометрів десять-п’ятнадцять. О третій годині ночі ми зупинилися, щоб хоч трохи поспати й відпочити, поки сонце підіб’ється вгору. Того ранку ми випили воду з бурдюка, що його Чан забрав у мене. Чанові було нелегко, я бачив це. Він за ці дні дуже схуд, в очах зник веселий вогник, а самі очі позападали.
За дальші три дні не сталося нічого нового. Як і раніше, ми йшли всю ніч і частину ранку. Води Дхірендра давав нам зовсім мало, і від невгамовної спраги в мене весь час ніби щось кололо в роті.
Що далі заходили ми в глиб пустелі, то дужче палило сонце. Спершу ми випили воду з Чанового бурдюка, потім — з Дхандасового, і на шостий день у нас залишився тільки один — той, що його ніс Дхірендра. Порожні бурдюки ми кидали на пісок, і вони лежали там, мов віхи пройденого шляху.
Тепер ми повинні були зробити останнє, нелюдське зусилля. О третій годині ми рушили далі, хоч сонце пекло немилосердно. Охлялі, мокрі від поту, ми чвалали один за одним страшною пустелею. Кожний крок вимагав від нас величезного напруження волі.
Коли сонце зайшло, Дхірендра дав нам по півсклянки майже гарячої води. Ми хотіли відпочити, але наш суворий начальник заборонив, сказавши, що для нас перепочинок — це смерть, і звелів іти далі.
Уночі з півдня подув теплий, але вологий вітер. Він зняв хмари піску, який засипав нам очі, попадав у ніс і огидно хрущав на зубах.
Вже не пам’ятаю, скільки годин ми йшли, не відпочиваючи. Я брів по піску, наче в якомусь тумані, не чуючи свого тіла і ні про що не думаючи, мов накручений автомат. Здавалось, якась сила ззовні весь час штовхає мене вперед.
На сході зазоріло. Тільки-но Дхірендра дозволив нам зупинитись, ми поскидали мішки та рушниці і впали, знеможені, на гарячий пісок.
Ніколи не забуду, як сходило сонце того ранку. Навколо лежала така сама мертва піщана пустеля, де не росло ні травинки. Не вгавав південний вітер; він підкидав метра на півтора над землею дрібний пісок. Але вгорі, над цією густою туманною завісою, повітря було чисте й прозоре, і, коли зовсім розвиднілось, ми раптом побачили на південному заході високу стіну плато. Змучені й знесилені, ми не могли стримати радісних вигуків: то вже був кінець пустелі, до якого ми так поривались.
Але смерть ще віяла над нами своїм крилом: вітер дедалі дужчав, над пустелею спливала темна хмара і насувалася просто на нас.
Тільки-но ми встигли ковтнути трохи води, як небо насупилось і почалася піщана буря.
Пісок засліплював очі, набивався в рот, коли ми говорили, засипав вуха, і ми на якийсь час зробились ніби глухонімі. Щільно притулившись один до одного, ми лягли і пролежали весь день.
Буря тривала тридцять шість годин; за цей час ми випили майже всю воду. Нарешті знову рушили; наші речі стали далеко важчі, бо в них набився пісок.
Коли зійшло сонце, ми були вже зовсім близько від гори. Залишалося кілька кілометрів, але ми вже зовсім охляли. Дхірендра, який підтримував своїм прикладом навіть таку легкодуху людину, як я, сам став схожий на скелет. Чан зовсім схуд. Дхандас останнім часом ніби збожеволів. Очі в нього вилізали з орбіт, і він, стиснувши тонкі губи, подовгу дивився вперед страшним, ніби невидющим зором. І тепер він, не звертаючи на нас уваги, дивився на стіну гір перед нами і безмовно йшов уперед, вигнувшись, мов яструб. Він так поспішав, неначе тікав від якоїсь небезпеки.
І він справді тікав, тікав від смерті, від страшної, болісної смерті; її палюче дихання ми всі вже почували на собі, знемагаючи від спраги. Ми знали, що першої-ліпшої хвилини сили наші вичерпаються, і тоді, майже досягши мети, ми впадемо на гарячий пісок і назавжди залишимося тут, у цій страшній, нікому не відомій країні.
Дхірендра поділив останню воду. Не можу без сліз згадувати цю шляхетну людину. Коли він ділив її між нами, то щоразу частину своєї пайки віддавав нам, хоч і його так само пекла згага. Дхірендра здатний був на всякий самовідданий вчинок, він нічого не боявся. Це був справжній ватажок!
Наш загін посувався дуже повільно. Ми з Чаном відстали. Попереду всіх ішов тепер Дхандас. Наче диявол вселився в нього. Дхандас спотикався, падав, знову вставав і вперто прямував уперед, навіть не обертався, щоб подивитись, чи йдемо ми за ним.
Опівдні я знепритомнів і впав у пісок.
Я прийшов до тями тоді, коли Чан намагався підняти мене. Нарешті йому вдалося зробити це, але він не проніс мене й двадцяти кроків, як сам знепритомнів.
Тепер ми вже вдвох лежали поряд на піску, з заплющеними очима, ніби неживі. Сонце стояло високо і обпалювало нас своїм гарячим промінням. У горлі в мене пересохло і нестерпно пекло, язик напух і болів. Очі були запалені й червоні від піску, дивитись я не міг. Сонце так спалило мої руки, що найменший дотик до них викликав гострий біль.
Я навіть не пробував підвестися, бо знав, що не зможу, і мовчки лежав, чекаючи смерті. Раптом хтось підняв мене. Я розплющив очі і побачив капітана Дхірендру. Він повернувся і тепер ніс мене на руках. Я не спромігся подякувати йому, але з очей моїх текли сльози, красномовніші за всякі слова. Ніколи не забуду цього вчинку і, скільки житиму, згадуватиму капітана з великою вдячністю.