В забутій країні
Шрифт:
Озирнувшись, я побачив позаду Чана, а далеко попереду — Дхандаса, що мав, як і раніше, вигляд божевільного. Він не зводив погляду із статуй метрів п’ятдесят заввишки, висічених у скелях і обернених обличчям до пустелі.
Я так охляв, що навіть не здивувався, коли побачив їх. І Дхірендра та Чан також мовчки дивились на величезні статуї і повільно прямували до них.
Я знав ці скульптури. Ліворуч височіла статуя староєгипетського бога Тота з головою священного ібіса, а праворуч стояв бог потойбічного царства Анубіс з головою шакала. Повітря було таке прозоре, що ми чітко бачили ці незвичайні пам’ятки стародавнього мистецтва, хоч до них було не менш як півтора кілометра.
Ось і капітан Дхірендра не витримав і впав на землю. Чан дійшов до нас і на превелику силу допоміг йому підвестись. Я розумів, що мушу йти сам, бо Інакше Дхірендра й Чан понесуть мене, та коли й вони знеможуться і впадуть, нас ніщо вже не врятує. Великим напруженням волі я примусив себе встати, і ми, підтримуючи один одного й низько похиливши голови, почвалали по гарячому піску. Про Дхандаса ми зовсім забули, а він на цей час уже дійшов до статуй.
І враз ми почули попереду глухий зойк. Ми підвели голови й побачили, як Дхандас високо підніс руки вгору і хряснувся на землю.
Ми не встигли підійти, як він підвівся сам, шпурнув додолу мішок та зброю і, хитаючись, як п’яний, рушив далі. На нас він не оглядався.
Біля підніжжя гори він знову впав, але цього разу вже не зміг підвестися і поліз рачки. Ми підійшли до того місця, де Дхандас кинув свої речі, полягали на землю і злякано дивились, як він видирався східцями, видовбаними у скелі.
Він зник з очей, і ми не бачили його, мабуть, з годину. І раптом ми вперше за дві доби почули голосний вигук. Дхандас кричав нам з гори:
— Вода! Я знайшов воду! Ми врятувались!
Дхірендра встав, нелюдським зусиллям добрався до сходів і зійшов на гору. Ми з Чаном почвалали за ним, якось добрели до підніжжя гори й попадали. Незабаром повернувся Дхірендра з кухлем води. Холодна вода здалася нам божественним напоєм і влила в нас життя, надії, силу, мужність. Ми подолали жахливу пустелю, і тепер уже ніякі труднощі нам не були страшні і не могли спинити нас.
Розділ XI
ШЛЯХ СИДЯЧИХ ПИСАРІВ
Ви, напевне, здивуєтесь, почувши, що на горі була вода, коли внизу простелилася безводна пустеля. Однак причина цього явища дуже проста. У пустелі пісок лежав на твердих породах, що не пропускали ґрунтової води. Вершина гори складалася з таких самих твердих порід, але трохи нижче, на схилі, оберненому до плато, ішли м’які, пухкі породи. Крізь них, за двісті метрів од вершини, пробивалося джерело чистої студеної води.
Ми добралися до струмка, полягали на живіт і, наче кози на водопої, почали жадібно хлебтати воду.
Відколи наш загін відійшов од ріки, ми вперше побачили воду, крім хіба тієї, що несли на собі в бурдюках. Та й тоді, коли наш табір стояв ще на березі ріки, ми розташовувались якнайдалі від води, бо над рікою кружляла сила-силенна мух, комарів та москітів. Ще з Шівнатхових записних книжок ми знали, що в долині ріки Собат є особливий вид мух, нешкідливих для людини, але здебільшого смертельних для великої худоби — для корів, буйволів і коней. Тому ми поклали собі не їхати через пустелю верблюдами, та вони навряд чи й витримали б таку довгу дорогу на південь.
Ми напилися досхочу холодної води, полягали в густому затінку дерев і зразу ж позасинали.
Коли зійшло сонце, я прокинувся й побачив, що Дхірендра вже розпалив вогнище і повісив над ним казанок. Незабаром прокинулись і Дхандас та Чан. Ми всі втрьох подались до струмка і з насолодою покупалися вперше за багато днів. Сніданок був уже готовий, коли ми повернулись. Нас не довелося довго запрошувати до “столу”. Ми вийняли з мішка ковдру, розстелили її під густим шатром дерев і почали жадібно їсти. Навряд чи ви зможете уявити собі, які добрі були коржі з рису, що їх приготував здатний до всього капітан!
Ми наїлися вдосталь і почали роздивлятися навколо. Не забуду ніколи, як ми раділи, опинившись після безводного вогненного пекла в райській країні, де росли веселі зелені гаї, стелилися луки з високою соковитою травою і повівав свіжий вітерець. Дзюрчання струмочка здавалось нам солодшим від співу небесної лютні.
Під нами далеко на північ простяглася страшна мертва пустеля з гарячим жовтим піском, а на південь лежала чудесна країна із зеленою травою та могутніми деревами. Повітря тут було таке чисте й прозоре, що здавалось, ніби гори зовсім близько. Скрізь височіли пагорки, порослі зеленню; на їхніх схилах лежали величезні кам’яні брили. Невеликий струмок, що починався від нашого джерела, біг униз, зливався з іншими струмками і біля підніжжя гори вже ставав річкою; вона текла долиною кудись далеко на південь.
Метрів за чотириста від нас стояли дві кам’яні триметрові статуї, обернені обличчями одна до одної. Я зразу попрямував до них, щоб краще роздивитися. На вигляд вони не відрізнялись від статуй сидячих писарів із Саккари. Час і дощі дуже зіпсували статуї, стерли риси їхніх облич. Кожний писар сидів на постаменті і, схрестивши ноги, тримав на колінах папір.
Попереду, скільки сягало око, стояла сила-силенна таких скульптурних пар метрів за чотириста одна від одної. Подвійний ряд статуй ішов далеко на південь; величезні кам’яні писарі поступово меншали, ставали ледве примітні і нарешті зовсім зникали з очей.
Безсумнівно, це ті самі статуї, що про них писав Шівнатх, а цей шлях веде від сходів просто в Мітні-Хапі.
Мене охопила невимовна радість. Хоч ми відпочивали тільки одну ніч, але я вже встиг забути всі попередні страждання і зовсім не думав про небезпеку. Коли б ми відкрили тільки шлях Сидячих Писарів, уже саме це мало б не менше значення, ніж дослідження Марієта, [23] а ми ж і не починали ще подорож по країні стародавньої цивілізації. З великою цікавістю дивився я на темні пасма гір на півдні і був певний, що там ми побачимо місто Мітні-Хапі з Серафісовою гробницею.
23
Марієт О. — відомий французький єгиптолог XIX століття, який усе своє життя присвятив археологічним дослідженням в Єгипті.