В забутій країні
Шрифт:
— Не знаю, тоді було темно. Я пам’ятаю тих двох, у кого був амулет. Один із них — старий чоловік із сивою бородою. Той ніколи не наважився б одібрати вкраденого жука-скарабея, — відповів Псаро.
— А другий?
— Другий був високий, худорлявий чоловік, а очі в нього блищали, мов у божевільного.
Я був урятований! Я розумів, що не відповісти на цю вихватку Нохрі не можна, і тому сказав сердито, намагаючись викликати в Нохрі повагу до себе:
— Послухай, Нохрі, сама володарка цієї країни привітала нас, а вона могутніша і впливовіша за тебе, хоч ти про це думаєш інакше. Відколи ми тут, ми нікому не вчинили нічого поганого. Ще того дня, коли ми прибули сюди, я переказав цариці, що боги завітали до її країни, дбаючи про мир і добробут серафійців. Питаю тебе, за чиїм наказом ти образив мене і поставив цього чоловіка суддею наді мною?
— З власної волі! — гримнув Нохрі.
— Коли так, я змушений буду сказати цариці, що перебуваю тут не для того, щоб мене ображали.
— Царицю можна налякати розповідями про богів та духів, про чаклунство та закляття — вона ж усе-таки жінка, — а солдатові ці байки ні до чого.
— Я йду до цариці, - сказав я і рушив до виходу.
Двері самі розчинились переді мною, але не встиг я пройти і двох кроків, як дорогу мені заступили двадцятеро воїнів, озброєних з голови до ніг.
Я обернувся до полководця:
1- Накажи їм пропустити мене!
Нохрі зловтішно усміхнувся:
— От бачиш, яку сіть розкинув я тут для вас! Цього разу ти з неї вибрався, але на другий раз уже її не розірвеш і опинишся в ній не тільки ти сам, а разом із шакалом, ібісом та соколом, — відповів полководець і звелів пропустити мене.
Я розумів, що тільки чудо врятувало мене від Нохрі, і, вийшовши з палацу, ще довго не міг отямитись. Який у мене був настрій, ви можете собі легко уявити, коли згадаєте, що я ніколи не був хоробрий.
Але Нохрі кинув нам зухвалий виклик, і я зразу ж подався до цариці, щоб розповісти їй про все.
Біля головного входу мене зустрів начальник охорони. Він підніс руку, вітаючись зі мною, і спитав, що мене привело до палацу. Я відповів, що конче мушу побачити царицю. Тоді він провів мене садом до будинку, де була тронна зала. Гарними мармуровими сходами я ввійшов до величезної зали з басейном. Біля води було розстелено килим, на якому лежала цариця із своїми подругами. Я подивився на неї і мимоволі подумав, що вона ще зовсім дитина.
Цариця встала й шанобливо привітала мене.
— Боги просили вас що-небудь переказати мені? — спитала вона.
— Боги посилають цариці своє благословення, — відповів я і знову подумав, що ми справжні злочинці, коли наважуємося свідомо обманювати молоду, чесну й чисту дівчину.
Цариця мені подобалась не тільки своєю щиросердістю, а й тим, що дуже просто поводилась: адже не треба забувати, що їй належали всі блага стародавньої цивілізації. Серісіс мала добру освіту: Яхмос казав мені, що вона інколи годинами розмовляла з ученими країни. Якби вона, володарка цього царства минулого, знала хоч трохи сучасний світ, то, безперечно, ще краще правила: б своєю забутою країною.
Коли я стояв перед Нохрі, людиною, яка не знає почуття жалю або поваги до людей, я розумів, що і моє життя і життя моїх товаришів висить на волосинці: найменша невпевненість або необачно сказане слово спричиняться до нашої смерті. Отже, щоб вирватися з рук такої людини, не соромно було іти на все.
Але зараз, коли я стояв перед царицею, то вважав, що немає кари, на яку б ми не заслужили, і мені дуже хотілося розказати їй усе. Звичайно, це було б безглуздо: якби Серісіс навіть схотіла, то не могла б урятувати нас — її підданці не помилували б тих, хто їх обдурив.
Я помітив, що цариця дуже симпатизує мені, і не тільки через те, що боги прихильні до мене. Як це пояснити, не знаю, бо навіть замолоду я не був привабливий і не міг сподіватися на прихильність такої гарної дівчини, а тепер, на старість, годі й казати! За віком я міг би бути їй дідом. А проте видно було, що вона ставилася до мене з великою ніжністю, любов’ю і повагою.
Серісіс узяла мене за руку, і ми спустились мармуровими сходами в сад. Надвечірнє прохолодне повітря було напоєне запахом квітів. Ми йшли алеєю; обабіч її височіли статуї староєгипетських богів та богинь. Раптом цариця глянула мені в обличчя.
— Тутмосе, скажіть, що з вами? Вас, здається, щось стривожило? — спитала вона.
— Так, царице, — відповів я.
— Може, ви чим-небудь розгнівали богів? — співчутливо спитала Серісіс.
— Ні, я нікому не заподіяв ніякого лиха і не розумію, чого Нохрі вважає мене за свого ворога. Я прийшов сюди, царице, просити оборони від цієї страшної, непорядної людини.
— Нохрі зловживає своєю силою! — вигукнула вона і гнівно тупнула ногою. — Хіба я не володарка цієї країни, що розкинулась від підніжжя гір до пустелі? Хіба я не походжу з династії фіванських фараонів? Моє слово тут — закон. Ніхто з моїх підданців не сміє порушити мій наказ, і тільки полководець Нохрі не підкоряється мені.
— І ви боїтесь його? — запитав я царицю.
— Ні, я не боюсь Нохрі. Але він зовсім не хоче зважати на мене. Я не раз просила в Яхмоса допомоги й поради. Однак верховний жрець страшенно боїться цієї людини і нічим не може допомогти мені.
Серісіс подивилась на мене, тужно простягла вперед руки з безліччю браслетів, і браслети ледве чутно задзвеніли. Останній промінь сонця пробіг по її самоцвітах, і вони спалахнули всіма барвами райдуги.
З глибоким хвилюванням згадую я тепер той вечір, проведений з царицею: і чудовий сад, і запах квітів, і рівні алеї, гарні інжирні дерева, пальми, великі стародавні статуї та сфінкси, повиті виноградними лозами, і, нарешті, прекрасну молоду жінку; її чари відчув навіть такий сухий учений дідуган, як я…
То був цілий маленький світ, не схожий на інші. І раптом я зрозумів: хоч би як пильно наліплювали ми налички на речі древньої культури, ставили на них номери, заводили в списки та каталоги, розставляли на полицях шаф і на засклених стендах, вони все-таки назавжди залишаться мертвими пам’ятками старовини, і нічия фантазія не замінить безпосереднього знайомства з цим світом, що живе своїм особливим життям.
Сумління весь час мучило мене, і я поклявся в душі допомогти цариці чим зможу, якщо їй буде сутужно або загрожуватиме небезпека. Звичайно, я розумів, що без таких мудрих і вірних друзів, як Дхірендра та Чан, моя клятва нічого не варта.