В забутій країні
Шрифт:
— Тутмосе, ви мудра людина, вам довіряють самі боги. Попросіть богів допомогти мені, - звернулась до мене цариця.
Я спитав, яка їй потрібна допомога.
— Нохрі хоче заволодіти моїм троном, — відповіла Серісіс. — Я добре знаю цю людину. Нохрі має великий вплив на армію, і коли б він схотів зняти заколот, за ним би пішла більша частина війська.
— Він не наважиться зробити це.
— Ні, - заперечила цариця, — я впевнена, що рано чи пізно він повстане проти мене. А якщо вибухне війна, я можу покластися тільки на свою особисту охорону.
— Ваші охоронці — це справжні витязі! — сказав я. — Коли я заходив до палацу, то бачив їх в обладунках і при зброї. їхні шоломи прикрашені пір’ям червоного ібіса.
— Вони відважні й спритні лицарі. їх добирали по всьому царству; інші воїни їм сягають тільки до плеча. Вони щирі мої прихильники і ладні віддати за мене життя.
— Що ж треба Нохрі?
— Я ж сказала вам — він хоче владарювати і не вгамується, доки не сяде на мій трон. А ще більше, ніж влади, він жадає багатства. Того, що я зараз скажу, не повинен знати ніхто. Мене повідомили, що Нохрі бажає відчинити Серафісову гробницю.
— Невже він хоче заволодіти захованими там скарбами?
— Так. І Нохрі давно зробив би це, але не здатен відімкнути двері в підземелля. Для нього немає нічого святого, він не побоявся б зневажити самого бога сонця і ввійти до гробниці. Але я сподіваюсь, що він не зможе пограбувати Серафіса, хоч би й пробрався туди — боги не допустять цього.
— Яхмос сказав мені, що треба знати якусь таємницю, щоб відчинити її.
— Цю таємницю може знати тільки той, хто володіє Серафісовим амулетом.
— А ви не знаєте її?
Серісіс похитала головою.
– її ніхто не знає, - сказала вона. — І жодна людина, хоч би яка була могутня й дужа, не зможе ввійти до гробниці без цього амулета. Однак амулета вкрали. Розшукувати його пішов Псаро, але він ніколи сюди не повернеться.
— Царице, він тут.
— Псаро? Повернувся?!
— Він щойно прибув сюди з дивної країни, яка лежить по той бік пустелі.
— Тоді всьому кінець, і навряд чи я врятуюсь від смерті. Ця людина завжди підбурює Нохрі. Нохрі хоробрий і дужий, а Псаро мудрий, як змія, — безнадійним тоном мовила цариця.
Позаду брязнула зброя. Я обернувся і побачив Нохрі в золотому обладунку. Він ішов до нас, високо піднісши голову. Хоч він і навівав на мене страх, я не міг не замилуватися його мужньою красою і поставою.
— От він і сам прийшов сюди. Ідіть, Тутмосе, але завтра неодмінно завітайте сюди. Я маю дещо сказати вам, — тихо промовила цариця.
Я попрощався з нею і рушив до дверей. Проходячи повз Нохрі, я відчув на собі погляд його метких чорних очей.
Розділ XVIII
ПЕРЕД БУРЕЮ
Тієї ж ночі Дхірендра, Дхандас, Чан і я зібралися разом, щоб порадитись. Наша нарада закінчилась тільки над ранок, — багато чого довелось обговорити. Становище наше було дуже важке. Нохрі не вірив нам — вже це було небезпечно, а до того ще й Псаро повернувся в Мітні-Хапі, і його присутність загрожувала нам смертю.
Серафійці завжди вважали Псаро за чарівника. А тепер він, єдиний на всю країну, побачив сучасний світ з усіма чудесними відкриттями й досягненнями нашої цивілізації.
Я висловив думку, що саме Псаро вбив Шівнатха Джаухрі. У відповідь на це Дхандас розповів деякі подробиці вбивства — про них у газетах не писали.
Агент поліції, що розслідував цю справу, побачив на підлозі ніж, яким ріжуть папір. Мабуть, Шівнатх, захищаючись, ударив Псаро цим ножем — от звідки взявся рубець на щоці. Раніше, казав Яхмос, його, не було.
Отже, ми знайшли вбивцю Шівнатха Джаухрі, але це нас не заспокоїло. Ми зрозуміли, що Псаро не легко обдурити.
Я ладен був хоч зараз покинути Мітні-Хапі, бо перебувати тут ставало дедалі небезпечніше. До того ж я вже вдовольнив свою допитливість ученого. У цій країні я побачив більше цікавого, ніж сподівався. Але як вибратися звідси й не загинути? Якщо навіть нам пощастить утекти з міста, ми однаково не врятуємось: тікати через пустелю годі й думати, а іншого шляху ми не знаємо.
Поки я висловлював товаришам ці сумні думки, пан Чан спокійно сидів на підлозі і слухав мене, спершись підборіддям на коліна.
— Не треба занепадати духом, професоре, — сказав він, коли я закінчив. — Я цілком згоден з вами, що пробувати знову перейти пустелю — безумство. Але я почув, що повернувся Псаро, а це, мені здається, добра ознака.
— Як добра ознака? — аж крикнув я. — Та тільки-но він дізнається про нас, не минути нам лиха.
— Ви не зрозуміли мене, професоре. Невже вчи думаєте, що Псаро повернувся через пустелю? — усміхнувся Чан.
— Не знаю, — відповів я.
— Я вважаю, що це неможливо, — сказав Чан.
— Чому ж?
— У нього не вистачило б сили на таку подорож: адже він набагато старіший за вас. Я добре розгледів його тієї ночі, коли мені довелося вкрасти в нього амулета.
— Але це ви тільки так гадаєте, — заперечив я.
— Ні, професоре, я ще не все сказав вам. В африканських лісах поширена хвороба, яка назавжди залишає слід на обличчі людини: губи спочатку синіють, а потім стають чорні. І ознаки цієї хвороби я помітив у Псаро. Отже, подорожуючи до Індії, він пробирався через ліси.
— Ви й це встигли побачити тієї ночі в Суеці? — здивувався я.
— Атож. Але тоді я розглядав його при світлі кишенькового ліхтарика і не звернув особливої уваги на це, але тепер починаю пригадувати. Моя голова — це щось подібне до складу: вона зберігає найрізноманітніші речі, про які я іноді й гадки не маю, а випливають вони в пам’яті лише тоді, коли в цьому є потреба… Але слухайте далі. Як мені відомо, ні на південь, ні на північ від цієї країни немає великих лісів, немає їх і в долинах Нілу й Собату. Та Псаро і не міг би добратися сюди з півдня, бо для цього йому довелося б накинути кругу і згаяти багато часу. Залишається тільки одна дорога — з південного сходу. Коли так, то ми з вами зможемо вибратися звідси тією самою дорогою, якою ішов Псаро.