В забутій країні
Шрифт:
Потім Дхандас вийшов з кімнати і не приходив приблизно з півгодини. Чан зрозумів, чому він так затримався: Дхандас не знав ієрогліфів і не міг швидко скласти напису. Коли нарешті йому пощастило зробити це, він голосно гукнув Нохрі і Псаро.
Поки Дхандаса не було, Чан пильно стежив за Нохрі і Псаро, щоб дізнатися, чи не задумали ці двоє щось заподіяти Дхандасові: тоді вони перекинулися б хоч кількома словами. Але ні: обидва заколотники прагнули скоріше побачити незліченні багатства і мовчки ждали, поки Дхандас покличе їх.
Тільки-но Дхандас гукнув їх, вони зразу ж вибігли з кімнати. Чан сидів так само нерухомо в своєму кутку. Обличчя його було байдуже, очі напівзаплющені, губи міцно стиснуті.
Так він просидів на самоті близько години, весь час прислухаючись до того, що діється за дверима. Чан сидів так тихо, що навіть миша, вибігши з-під стіни, не злякалась. Вона стала на задні лапки і почала вмиватися. Але тільки-но почула, що хтось підходить до дверей, як зразу ж утекла в свою нору.
Перший до кімнати ввійшов Нохрі. Очі його блищали, обличчя пашіло, рука, коли він виймав з піхов меча, тремтіла — Чан усе помітив.
Слідом за Нохрі вбіг Псаро. Поклавши руку на плече полководцеві, Псаро добре струсонув його. Вони швидко і з запалом заговорили своєю мовою.
Незабаром повернувся Дхандас, пройшов у куток, непомітно сховав під солом’яні мати амулет, надів маску і підійшов до серафійців. Чанові здалось, що Дхандас зовсім збожеволів. Він підняв руки над головою і почав танцювати, високо підкидаючи довгі ноги і кружляючи по всій кімнаті. Різкі, несподівані рухи і страшна маска робили цей дикий танець ще жахливішим і огиднішим.
— Золото, діаманти! Діаманти, перли! Ох, скільки скарбів! Я засував руки в скрині, і самоцвіти пересипалися між пальцями, наче пісок! А навколо грудки золота! їх там мені по лікті. Ха-ха-ха! — кричав Дхандас.
Потім він підскочив до Псаро, схопив його за руки і спитав, заглядаючи у вічі:
— А ви додержите свого слова? Ми ж повинні довіряти один одному.
— За це не турбуйтеся, — відповів Псаро. — Тільки не зачіпайте золота, хай воно залишиться для тих, хто нам допоможе, бо цього вимагають інтереси Нохрі. Ну, а самоцвіти ми втрьох поділимо між собою порівну.
— І ви повинні ще дати мені змогу безпечно виїхати звідси, — нагадав Дхандас.
— Нохрі вже обіцяв вам.
— Тоді я залишусь Гором, це для вас краще.
— Тут живуть самі дурні, і ми можемо робити з ними все, що схочемо, — засміявся Псаро.
Цієї миті в кутку хтось захропів: то заснув Чан. Псаро подивився в той бік.
— Цей старий жебрак і досі ще тут. Чи не вишпурнути його звідси?
— Та треба було б, — підтримав його Дхандас. — Чого він тут товчеться!
Псаро підійшов до Чана і схопив його за комір. Чан зірвався на ноги, мовби нічого не тямлячи спросоння, почав розмахувати руками, як справді сліпий, і збив з ніг Псаро. Той простягнувся посеред кімнати, а Чан ступив уперед і безпомічно зупинився. Нохрі осатанів, коли побачив, що через жебрака Псаро впав, і накинувся на нього.
Чи то Нохрі занадто турнув сліпого, чи, може, той сам поточився, але ноги в нього підломились, і він упав ницьма. На щастя, він не покалічився, бо звалився на солом’яні мати.
Нохрі, Дхандас і Псаро, мов собаки, вчепились у сердешного жебрака і викинули його з кімнати. Чан упав на кам’яну підлогу і жалібно застогнав од болю, притиснувши до грудей руки, а в руках він тримав… Серафісового жука-скарабея.
Розділ XXIV
ОБЛОГА ПАЛАЦУ
Псаро, Нохрі і Дхандас повернулись до своєї кімнати. В залі нікого не було, крім кількох військових начальників; вони сиділи осторонь у кутку і грали в кості. На Чана ніхто не звертав уваги. Дхандас міг першої-ліпшої хвилини помітити, що амулет зник. Чан не став гаяти ні хвилини, а підвівся і, спираючись на кийок, — його теж викинули до зали, — почвалав непевною, хиткою ходою. Дійшовши до сходів, що вели у гробницю, він швидко збіг ними вниз: хотів перевірити, чи замкнено двері. Побачивши, що Дхандас справді замкнув їх, він про всяк випадок ще раз покрутив круги і повернувся до зали,
Там він знову став безпомічним старим жебраком і, стукаючи кийком по кам’яній підлозі, повільно вийшов з храму на вулицю.
Військо заколотників спало міцним сном. Чан повільно брів між наметів, скоцюрбившись і намацуючи дорогу кийком. Вартовий гукнув Чана, але побачив, що перед ним той самий сліпий та німий жебрак, який уже три дні ходить з ранку до вечора по всьому храму, і не затримав його.
Чан одійшов трохи від останнього вартового і кинувся чимдуж бігти, але не пробіг і сотні метрів, як у таборі вдарили на сполох: мабуть, Дхандас помітив, що амулет зник.
На щастя, нікому із заколотників не могло й на думку спасти, що старий жебрак подасться до царського палацу. Тому почали шукати його коло храму, а коли вартовий сказав, що той вийшов з району, де стояло військо, Чан уже був далеко,
О третій годині ночі Чан підійшов до палацу, постукав, як було умовлено, в потайні двері, і його зразу ж впустили.
Сказати правду, я вже не сподівався побачити Чана, і раптом він з’явився переді мною живий, та ще й з Серафісовим амулетом у руках!
Не можу не сказати, які ми були вражені і як зраділи — скарбницю знову надійно замкнено. Звичайно, Нохрі міг би висадити двері динамітом, але ніяких вибухових речовин серафійці ще не знали. Тепер Нохрі не матиме золота, яким можна спокусити городян!
Рано-вранці скликали військову раду, на якій були присутні Бакні, Яхмос, капітан Дхірендра, Чан і я. Головувала сама цариця. Ми обговорили становище і вирішили насамперед укріпити палац. Ми знали Дхандаса, який до нестями жадав загарбати скарби, і розуміли, що він не заспокоїться, поки не поверне жука-скарабея.