В забутій країні
Шрифт:
— Невже вам ніколи не набридне пускати цей отруйний, задушливий дим? — спитав я його. — Ви подібні до Нерона, що віддається втіхам у той час, коли горить Рим.
— Я не можу курити в масці, тому довелося скинути її, - відповів Дхірендра; він думав, що я картаю його за те, що він сидить без маски.
— Спектакль закінчено. Цариця вже знає всю правду, і ви тепер більше не боги, а звичайні смертні, - сповістив я друзів і звелів їм швидко збиратися до неї.
За дві хвилини я ввів до цариці Чана і Дхірендру,
Нам зразу полегшало на душі після розмови з царицею, наче ми скинули з себе якийсь тягар. Тепер вона знала про нас усе, і ми більше не повинні були прикидатись і брехати перед нею.
Цариця й Бакні вважали нас за своїх друзів і сподівалися, що ми зможемо їм допомогти. Треба було щось придумати.
Ми повернулися до себе, і я попросив друзів обміркувати становище і висловити свою думку. Дхірендра дав кілька порад, і я знову подумав, що за все життя мені не доводилося зустрічати таких розважливих людей. Розум Дхірендри був меткий та енергійний, як і він сам. Пан Чан сидів, склавши ноги по-турецьки, і навіть уст не розтулив. Він цілком поринув у свої думки, і я не став заважати йому запитаннями, бо знав, що ця надзвичайно кмітлива людина з на диво логічним мисленням щось надумає.
Рано-вранці, коли ще сонце не зійшло над містом, але вже розвиднілось, Чан збудив мене і Дхірендру.
— Що сталося? — спитав я.
— Я дещо надумав, — відповів він. — Я маю на оці одне діло. Воно далеко важче й небезпечніше, ніж я хотів би, але нічого іншого не вигадаєш, і мені доведеться йти.
— Іти? Куди?
— Про це я розкажу вам згодом. Ну, а зараз на добраніч, — сказав він спокійно і, лігши знову спати, за хвилину вже хропів. Дивна це була людина!
Я більше не міг заснути, встав з постелі, вийшов у сад і за милувався чудовою картиною сходу сонця. Але безмовні статуї богів та богинь і холодні сфінкси, повз які я проходив, мимоволі навіяли на мене задуму. Все навколо було таке незвичайне, ніби мене перенесли в якийсь інший світ, на іншу планету. Чи побачимо ми колись батьківщину? Я раз у раз повертався до цієї думки.
У далині я побачив Яхмоса. Він ішов, низько похиливши голову, і так замислився, що побачив мене, аж коли підійшов упритул.
— Ну як, відпочили? — спитав він, коли ми поздоровкались.
— Так, я трохи поспав, мені цього досить, — відповів я.
— А я.і очей не склепив. Мої розвідники, поки було темно, приходили до палацу, і мені довелося три години приймати їх одного по одному і вислухувати їхні вісті.
— Які ж ті вісті? Добрі чи погані?
— На жаль, нічого доброго не чути. Заколотники оточили палац, і мої люди насилу могли пробратися. Наше становище гіршає: Нохрі і Псаро знайшли собі в місті
— Серед городян?
— Атож. Бачите, в місті поширилась чутка, нібито Нохрі заволодів скарбницею і обіцяв дати всім, хто піде до його війська, дещицю із Серафісового золота. Тепер уже він напевне вдереться в гробницю.
— Звичайно. А надто, коли Дхандас знає таємницю скарабея.
— У жителів нашої країни десь ділась і совість і пошана до богів. На золото можна купити все Мітні-Хапі, і Нохрі добре знає це, — сумно мовив Яхмос і пішов далі.
Коли я повернувся до товаришів, вони вже встали. Побачивши мене, Чан радісно усміхнувся.
— О, пане професоре, саме ви нам і потрібні! — сказав він. — Ви все знаєте, і тому, сподіваюсь, допоможете мені: де лежить наше спорядження?
— У сусідній кімнаті, - відповів я.
— Геть усе?
— Так, усе. А що саме вам потрібне?
— Тільки моя скринька з усяким дріб’язком.
Я приніс йому скриньку.
— Навіщо вона вам? Що ви маєте робити?
— Я надумав одне дільце, — відповів Чан. — Але перш ніж розповісти про свої плани, я хочу дещо спитати вас. Скажу тільки одне: зараз головне — не допустити Нохрі і Псаро до гробниці.
— Це правда, — погодився я. — Але, на лихо, вони, мабуть, уже побували там. Та хоч би вони й не встигли ще відчинити гробницю, то як ми зможемо завадити їм зробити це першої-ліпшої хвилини?
— Навіть якщо вони й справді побували вже у Серафісовій скарбниці, ми не повинні занепадати духом і складати зброю. Поки живемо, ми маємо надіятись. Залиште цю справу на мене, — весело додав він і вийняв із своєї дивовижної скриньки якісь слоїки та пляшечки з різними фарбами. — Попросіть, будь ласка, Бакні роздобути мені рам’я найбіднішого серафійського жебрака.
Я пішов до Бакні, і незабаром нам принесли подерте і брудне лахміття.
Протягом півгодини ми спостерігали, як майстерно перевтілюється Чан. Він так змінив свій вигляд, що його годі було пізнати. На обличчі лягли глибокі зморшки, а повіки були якось так стиснені, що з-під них видніли самі тільки білки. Чан здавався зовсім сліпим, хоч запевняв нас, що добре все бачить. Потім він узяв довгий кийок і почав ходити по кімнаті, наче й справді був сліпий.
— Просто чудово! — захоплено вигукнув Дхірендра. — Я бачив чимало перевтілень на своєму віку, але такого — ніколи!
— Я іду в храм бога сонця Ра, — спокійно повідомив нас Чан.
— У храм бога сонця Ра! — жахнувся я.
— До Серафісової гробниці, - пояснив Чан.
— Ви йдете просто смерті в лапи! — не міг я отямитись.
— Але я сподіваюсь, що довго там не затримаюсь, — засміявся він.
Мені й справді здалося, що Чан рокує себе на смерть. Хотілось навіть не пустити його туди.
— Це безумство! — сказав я, схопивши Чана за руку.