В забутій країні
Шрифт:
Цієї миті до кімнати вбіг якийсь чоловік і сказав:
— Гонець від Нохрї! Він просить, щоб цариця прийняла його.
Серісіс дозволила ввести гінця, і той шанобливо ставши перед нею на коліна, сказав:
— О царице, полководець вітає вас і заявляє, що вся країна в його руках. Він вимагає, щоб ви здалися; за це він обіцяє зберегти вам життя і тільки вишле вас за межі країни. А якщо будете опиратись, вас спіткає неминуча смерть.
Цариця встала. Очі в неї блищали від гніву, а губи тремтіли.
— Перекажи своєму хазяїнові, що ні володарка Мітні-Хапі, ні
Коли гонець, низько вклоняючись, вийшов із зали, я глянув на Бакні. Його рука лежала на держаку меча, а очі налилися кров’ю від люті.
Розділ ХХV
ПЕРЕД ВИРІШАЛЬНИМ БОЄМ
Тими страшними днями нам ніколи було думати про себе. Ми їли, коли голод ставав нестерпний, і лягали спати, коли від утоми вже не могли стояти на ногах.
Задовго до світанку Бакні зібрав усіх гвардійців, крім вартових, і сказав їм, що йде на важку й небезпечну справу. Він не пояснив, куди й чого треба йти, але не приховав, що, може, ніхто живий не повернеться. Після того Бакні спитав, хто хоче піти з ним, і гвардійці всі як один ступили крок уперед.
Бакні звернувся до мене і Яхмоса:
— Бачите, я так і думав! Це щастя для цариці, що її престол охороняють такі відважні воїни!
Загін добровольців пройшов до зали, де сиділа цариця з Чаном і Дхірендрою. Гвардійці досі вірили, що це Тот і Анубіс. Я кілька разів просив дозволу припинити цей обман, але Серісіс та Яхмос відповідали:
— Ми багато втратимо, коли зробимо так. Нехай ваші друзі залишаться богами ще на кілька днів.
Забобонним серафійцям не було дивно, що боги їхніх предків зійшли на землю і б’ються пліч-о-пліч із звичайними смертними. Та це й зрозуміло, коли згадати історію інших народів. Нагадаємо переказ про Троянську війну. Він говорить, що коли Троя почала перемагати, боги Олімпу поділились і взяли участь у боротьбі людей: деякі з них виступили на боці Греції, а інші — на боці Трої. Подібні перекази можна знайти і в стародавніх єгиптян. І ось тепер солдати вважали себе не так прибічниками Серісіс чи полководця Нохрі, як прибічниками й послідовниками Анубіса й Тота чи Гора.
От чому добровольці зраділи й запалилися, коли почули, що їх поведе сам Анубіс, — ніхто не зможе захистити їх краще, ніж бог смерті.
Проводжаючи воїнів до потайного ходу, я згадав підземелля на березі Мерідового озера, що мало три тисячі кімнат; деякі з них я бачив на власні очі.
Попереду йшов раб із смолоскипом у руці. Він вів нас із кімнати в кімнату, і мені здавалося, що ми йдемо вже дуже довго.
Нарешті ми пройшли величезну залу, що мала не менш як двісті п’ятдесят квадратних метрів площі; стеля тут така низька, що людина, трохи вища за середню, могла легко дістати до неї рукою, навіть не стаючи навшпиньки. Хоч я не інженер, проте здивувався, коли помітив, що в залі не було жодного стовпа, який підтримував би таке величезне склепіння.
Раб зупинився біля статуї,
Бакні підійшов і, видно, повернув якийсь механізм, бо статуя відсунулась убік, і в стіні перед нами з’явилася вузька щілина, а за нею кілька східців.
Бакні попрощався зі мною, мовчки наблизився до підземного ходу, спустився вниз східцями і зник у пітьмі. Гвардійці низкою рушили за ним. Вони були спокійні, хоч знали, що перед ними важка й небезпечна справа. Я схвильовано дивився на цих героїв, готових загинути, але виконати свій обов’язок.
Останній ішов Дхірендра в масці Анубіса. Він поклав мені руку на плече і тихо сказав:
— Прощавайте, професоре! Якщо ми з вами загинемо в цьому бою, значить, так судилося. Про мене не турбуйтесь: я самотній, як і ви, немає в мене ні дружини, ні дітей — нікого, хто побивався б за мною… Колись я жив в Аллагабаді і любив вечорами ходити в парк Хусро та пригощати дітлахів ласощами…
— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.
Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.
— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.
Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:
— Ти залишишся тут?
— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.
Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:
— Як же мені повернутися?
— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.
Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.
Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.
У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав:
— Що сталося? Чому вони не нападають?
— Вони можуть піти на штурм першої-ліпшої хвилини, — відповів верховний жрець. — Нохрі зібрав усіх своїх солдатів на майдані перед палацом. Мені здається, що він хоче напасти на нас з чотирьох боків.
Я вже казав, що палац стояв на правому березі ріки. Від головної брами до ріки вели широкі кам’яні сходи, схожі на бенареську набережну Панчгангагхат. Цими сходами, коли ми приїхали до Мітні-Хапі, спускалася цариця, щоб шанобливо привітати богів. Зразу ж за брамою починався сад; він оточував головний будинок палацу з півночі, заходу і сходу, а з півдня до самого будинку прилягав мур, такий високий, що на нього не можна було вилізти навіть драбиною.