Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
З раннього ранку й до пізньої ночі пересуди, немов джмелині рої, гули над Мерефою, не знаючи спочинку і нікого не оминаючи. А передусім не даючи спокою дякові, який зоп’яну взявся погрожувати нечестивцям-молодятам страшною клятьбою.
Теплого липневого підвечірка на одній із мерефських вулиць, і саме тій, що вела до двору Половців, виникла негадана з’ява: вимахуючи на всі боки кривою бузиновою гілкою з недозрілим гроном на кінці, сунув кудись п’яний дяк. Петляючи від воріт до воріт, він подавався то ліворуч, то праворуч, а то нараз відступав кілька кроків назад, плутаючись у одязі, мов стриножений кінь. Коли спотикався і сіпався, то чорні ягоди з бузинової китиці розсипалися навкруги, ніби дяк збирався засіяти ним всю дорогу.
Софія, що була на той час вдома сама (Марія з Дмитром ось-ось мали повернутися), теж вибігла надвір. Дяк саме відсапувався біля їхніх воріт.
— Що вам? — з порогу запитала Софія непроханого гостя.
Зачувши її голос, п’яниця повів посоловілими очима, різко замахнувся бузиновою гілкою та, зненацька позбувшись опори, поточився й гепнувся у траву. Зойкнувши, Софія кинулась бідаці на допомогу. Спробувала поставити дяка на ноги, але той, зашпортавшись у рясі, мало що не звалив і її саму.
— Допоможіть! — Софія безпорадно озирнулася на сусідських господарів, що лише насмішкувато споглядали за тим, що діялося. Ніхто й не рушив на поміч молодиці. Мереф’яни давно вже звикли до горе-витівок питущого дяка. Відколи той приблудив до Мерефи, волочачись слідом за служивими людьми, які настирливо посували московське пограниччя вглиб України, він майже не просихав од горілки. Жоден день не минав без чарчини — дяк завжди знаходив привід зазирнути до пляшки. Не раз люди просили отця Григора вирятувати їх од такого сорому і ганьби: «Ліпше вже свого дяка мати, хай такого, що менше знає церковну справу (з часом навчиться-бо!), ніж отаке чудо приблудне» — нарікали мешканці козацького поселення. Нерідко роздосадуваний батюшка карав п’яницю відмовою в служінні на місяць. Та, маючи родичання в єпархії, проноза-дяк швидко знову ставав до служби. І тоді гоноровита дячиха, тицяючи спересердя мереф’янам дулі за «наклепи та обмову», сповна насолоджувалася здобутою перемогою.
Люди звикають до всього. Тож і мереф’яни звикли до витівок пияка, навіть мали з того сяку-таку розвагу, і лише зрідка дивувалися, як то так можна заливатися горілкою, щоби світу Божого ніколи тверезими очима не бачити…
Софія цього не знала. Дивуючись людській байдужості, вона потермосила лежачого за плече, прохаючи:
— Вставайте. Люди сміятимуться. Чуєте?!
Дяк добре прислухався до її голосу і враз ніби стрепенувся. Глянувши на схилене над ним засмагле Софіїне обличчя, зненацька люто зарепетував:
— Нє касайся святих різ, грєшніца! Ізиді прочь, проклятая Богом і людьмі нєвєнчанная, бестижая развратніца!
На цей моторошний викрик знову звідусіль люто загавкали пси, пориваючись втекти з дворів. А люди, натомість, зачувши страшні прокльони розлюченого дяка, притьмом поховалися за хвіртками.
Якби не ця пригода, то Марія, може, й не розпочинала б так швидко розмови із Софією про вінчання. А зачавши з невісткою того-таки вечора складну та обережну бесіду, мало що не зомліла, почувши, що та уже мала з Іваном спільну ніч, після якої могла й понести під серцем дитину. Паленіючи від такої звістки, а ще більше від думок про наслідки палкого молодого кохання, розгнівана жінка і слухати не хотіла виправдань присоромленої Софії, а затялася на своєму:
— Шлюбний вінець із рук волхвині Роди — цього мереф’яни ніколи не зрозуміють і не приймуть. Мусите ви з сином повінчатися перед людськими очима і Божим ликом, і край! Інакше сорому на весь наш рід не обминути. Дітей, зачатих у гріху, байстрятами називають… Невже ви хочете, щоби таке ганебне слово кидали услід вашим дітям, а нашим онукам?!
Довго пручалася невістка. Та Марія напосідала. І врешті, взявши із заплаканої Софії обіцянку стати під вінець, жінка вирядила за сином вісника-скорохода, поклавши йому окрему плату за швидкість та потаємність. З цим думками обидві жінки, тайкома від Дмитра, якому й словом не обмовилися про задумане, клопоталися по господарству.
Але ні Половці, ні Софія, ні усі інші мерефські женці, що звіддаля нагадували польових птахів, розпорошених серед нив, не передчували лихої напасті, що сунула на них, накликана зрадою…
НА ЗАХИСТ МЕРЕФИ
За січовими воротами зазвичай безпечно та мирно. Сюди не дістаються причинні, а зловісні зайди обходять Січ десятою дорогою. Що й казати, добре знають зрадники, наклепники, пияки-буяни, що з козаками жартувати не варто: на Січі за переступ можна водномить позбутися голови. Але тих, хто приходив туди зі щирим серцем та добрими намірами, запорожці охоче брали під свій захист.
Характерник Іван Сірко швидко став своїм поміж козацтва. Легко заприязнився з мешканцями Січі, по-братерськи ділячись з товаришами великим і малим, і добре відчував, що тут загрози для нього немає. Особливо відтоді, як зник з-перед очей Тарас Чорнопліт, хтозна-куди завіявшись уночі. Був чоловік — і не стало. Диво дивне! Ніхто з козаків і не згадував про зниклого. Так, ніби не значився він раніше у козацьких списках. Сірко ж, на відміну від решти мерефських козарлюг, добре пам’ятав про свою останню розмову з Чорноплотом. Не міг утямити, яким робом його недруг з’явився позад нього тією магічної ночі й куди запропастився потім. Пригадуючи нажахане обличчя Тараса, Іван почувався винним у тому, що закляв його на непам’ять. Чорнопліт не повернувся до куреня, і Сірко зрозумів, що той втрапив у халепу. Але ж у яку?..
Віднедавна характерник Сірко почував на серці неспокій, тривога муляла йому душу. Звідкіля вона взялася? Чи не Чорнопліт, бува, став її причиною? Але чому він мав би вболівати за недруга? Ні, щось інше нуртувало в Івані лихим передчуттям.
Тільки що? Не відчував наближення ворога, зате був певен, що небезпека зачаїлася десь поряд…
Ясної погожої днини, коли людина найменше сподівається біди, Сірко, а з ним усі інші козаки, діждали-таки лихої звістки. Полудневої пори в січові ворота вихором увірвалися козацькі пластуни, щось тривожно вигукуючи на ходу. Ще не розібравши їхніх голосів, Сірко, втім, виразно почув внутрішній голос: лиха напасть загрожує його родині! Козацькі пластуни, зіскочивши зі змилених коней, і справді оголосили жалючу, як дика кропива, вість:
— Татари мчать на Мерефу!
Про першу битву Івана Сірка не написав жодний український історик. Чи не тому, що небагатослівні козацькі літописці скупі на спомини про відсічі татарських набігів? А чи тому, що правда про найперший вияв Сіркових здібностей розвіяна чорними згарищами лихоліть та похована попід непробивною байдужістю невдячних нащадків? Або, можливо, через те, що до блиску величної слави одного примішався відблиск ганьби іншого? Либонь, оповіді про першу січ характерника Сірка, як і про її винуватця, старанні козацькі літописці не зберегли свідомо. Адже виною всьому була страшна зрада… Не було серед козацтва звичаю згадувати в письменах зрадників. Мереф’янин Тарас Чорнопліт не заслужив бодай спогаду на сторінках героїчної історії. І тільки в перемовинах поміж тими, хто гаразд знає минуле, його й досі поминають осудливо на пересторогу іншим віки-вічні…