Іван Сірко, Славетний кошовий
Шрифт:
— І хто ти такий, щоб мене повчати?! Заледве дістався Січі після «хитромудрої» науки й відразу хочеш узяти гору?! Думаєш, так і буде?! А ось це бачиш? — і тицьнув Сіркові дулю.
Ударивши простягнену руку розлюченого козака, Сірко ледве стримався, аби не вперіщити кулаком по ненависному лицю.
Дивлячись в очі давньому своєму ворогові, твердо промовив:
— Мені все одно… Чуєш, негіднику, мені було би все одно, коли б то ти сам котив перед собою лиху свою славу від Січі до Мерефи. В інші часи, раніше, почуваючи пекучий біль, що його ти мені завдав біля купальського багаття, і прагнучи помсти, я б, напевно, порадів твоїй неславі. Але тепер усе змінилося. Віднедавна я став іншим. Навчився думати ширше. Тож затям собі, добре затям, нещасний потороче! Коли негідну славу понесеш звідсіль, нашу рідну Мерефу введеш у
Вдруге за кілька днів, упокорений силою суперника, Тарас Чорнопліт сторчма полетів на землю. Зціпивши зуби та затиснувши кулаки, він, пополотнівши, раптом посміхнувся:
— Та чого це ти розійшовся так, Сірку? Я все затямив. Пощо нам сваритися з тобою? Дай мені руку, — в його словах медом розливалась улесливість, а в очах відбивався страх. Одначе щирості не було й крихти.
Різко повернувшись, Сірко пішов од переможеного геть. Від характерників навчився бачити й потаємне, тож відчував, як його тіло пронизує холодом лють і ненависть Чорноплота. Він добре знав, що це ще не кінець того, що постало між ними обома віддавна.
Зморений день почалапав на спочинок. На землю поволі насувалася ніч, чомусь темна-претемна: ані зірочки не сяяло у високості. Ніби вся їхня велика отара побрела на інші простори, назавжди полишивши широкі небесні долини. Слідом за ними подався і місяць-пастух, що ніяк не міг дати ради неслухняній отарі. І тільки густе плетиво чорнотканих хмар, схоже на розбурхане марево густого пилу, поволоклося за ними навздогін…
Тієї нічної пори Тарас Чорнопліт, угледівши, як Сірко втретє зібрався на своє цілонічне «гуляння», похапцем розбудив молодих джур Василя Зубченка та Петра Заваду, кличучи їх на вивідини:
— Що то Сірко, бісів син, виглядає щоночі?! Чи не бусурман зазиває на січовий майдан?
Але сонні джури лише покпили з його слів:
— Ліпше нам стерегтися того, про кого недобре мовлять у козацькому гурті.
— Кляте насіння і тут проросло! — кинув люто у відповідь Чорнопліт, лаючи молодих козаків на чім світ стоїть і кленучи Івана Сірка, який постійно бентежив його спокій. «Щойно він прийшов за пороги, лихі напасті, як горох із дірявої торби, посипалися на мою голову. Але нічого, нічого! Додивлюсь і вистежу-таки, куди це він, триклятий, зачастив. Виведу нечестивця на чисту воду. Посвідчу всім, хто є хто».
Цікавість їла Чорноплота поїдом. Мучила більше, ніж опівнічний страх. Зрештою, він не втримався. Сторожко вийшов за січові ворота, бажаючи, хай там що, а таки вислідити нічну дорогу свого недруга, викрити його перед усіма, довести, що клятий Сірко замишляє велику зраду. Ненависть покликала лихосердого козака в глуху безсонну ніч.
КЛЮЧ ДО РОЗГАДКИ
Блукаючи серед ночі по загублених у темряві стежках, Сірко почувався так, ніби потрапив у заплутаний лабіринт, ніби він — здобич, яку ласий до скорої поживи звір загнав у манливе плетиво своїх ходів — з таких тарапат на волю вириваються лише ті, хто ніколи не втрачає сподівання на порятунок. Сірко бачив себе розгубленим подорожнім, що ніяк не може вибратися з глибокої пітьми на сяйливу поверхню місячної ночі, а заплутаним лабіринтом звивалися перед ним загадкові слова старих характерників. Уже третю ніч він не знав через них спочинку. Та то ще тільки півбіди… Характерник Сірко пройшов сувору науку на Перевозьких хуторах і міг легко опанувати собою, змусивши тіло силою духу забути на короткий час про сон. Але тепер його мучило інше. Раз у раз долаючи довгий нічний шлях, Сірко не знаходив ключа до тієї таїни. Жоден, хоч би і дрібний, як макове зерня, натяк на розгадку перед ним не з’являвся. А коли десь і причаїлася сподівана відгадка, то як її роздивитись у безпросвітній темряві? Куди йти? Де шукати?.. Що далі, то дужче страшна втома зморювала його тіло, а душу знесилювала безнадія. І от цієї третьої ночі марні блукання дорешти
— Іване, розгубивши думки, ти не розплутаєш плетиво загадки! — раптом пролунало позаду невдоволене картання. Почувши глухий, як відзвук далекої луни десь у гущавині древнього лісу, старечий голос, Сірко радісно стрепенувся. Не покинули його сам-на-сам із розпачливою чорнотою: провидиця Рода прийшла йому на допомогу.
— Де ви? — крутнувся на місці, напружуючи очі, аби розгледіти волхвиню. — Я вас не бачу!
У відповідь на свій безпорадний рух почув сердите:
— Я не за тим сюди так довго йшла, аби гратись у хованки! У мене, а в тебе тим паче, замало часу. Дві світлі ночі ти змарнував. Третя — темна ніч — має подарувати світло. Проте блукаючи тут, як заблукане дитя, ти забув, що ключ від дверцят загадки — у тобі самому…
— Як це?!
— Хіба ж ти мало знаєш, аби відчинити потаємне?!
— Але ж як мені пробратися крізь чорну завісу ночі?
— Хіба завіса не на те, аби розсувати її? За сім кроків шукай правильну відповідь.
— У який бік ступати?
— Підказка в мене була одна. Інші шукай у собі. Не марнуй ані хвилинки. Це остання порада, яку я можу тобі дати. Мені вже час іти…
Щойно сліпа провидиця вимовила це, крихітний пломінь надії пробудив притлумлене втомою козацьке завзяття, раптове осяяння покликало Сірка до дії. Де й узялися ті сили! Довірившись своєму чуттю, він поволі ступив сім кроків ліворуч. Спинився, звів долоні до небес. За малою підказкою волхвині Роди зрозумів напевне, що має робити далі…
Тарас Чорнопліт, підбурюваний цікавістю, а ще більше — ненавистю до давнього ворога, неквапом зайшов у самісіньке осердя темряви. Заплутавшись у нічній глушині, безпорадно почухав потилицю: «Якого біса тут вгледиш?!» Зморений довгим блуканням, він уже шкодував, що затіяв цю непевну справу. У його серце поволі закрадався страх: «Видно, нечистий цієї ночі порядкує». Уже вкотре, наклавши на липке від холодного поту тіло хрест, він поривався втекти якнайдалі від лячного місця. І радо повернувся б до свого куреня, якби зумів видивитися дорогу назад. Глупа ніч, мовби примара його темних думок, панувала над ним…
Здійнявши руки високо над головою долонями догори, Сірко голосно вигукнув:
— Силою Велеса розверзаю небесні покрови, відчиняю широку браму ночі, випускаю на волю ключ зореносних птиць! І там, де ляже мій крок, упокорена ніч пропускатиме перед себе день, темінь відступить перед світлом!
Потому ніч сколихнув розлогий грім, вогненна блискавиця розпорола завісу чорної хмари…
Тарас Чорнопліт, впавши ниць, перелякано занишкнув у траві. Його лютий недруг стояв неподалік! Але ліпше би він його не бачив. Освітлений вогнем блискавиці, під чорним покровом хмар, впершись міцно ногами в землю, характерник Сірко ніби поривався у височінь. Розітнуте навпіл небо — темрява і спалах — прихилилося до нього. І коли він повів рукою, вимальовуючи в повітрі обриси кола, вогненна куля блискавки впала прямісінько на його долоню. Легко, немов полум’яний м’яч, підкинув її Сірко, а затим різко пожбурив угору. Небо розпаношила багряна стріла, за якою простелилася всіяна зорями дорога…
Чорнопліт од жаху зацокотів зубами. Його била дрож, так, наче він лежав не на пошерхлій від спеки траві, а на сніговому покривалі. Відтак те, що відкрилось його очам, видавалося маревом, сном, фантастичною вигадкою… Чорнопліт ущипнув себе за руку і лише тоді збагнув, що все, що він бачить — це дійсність, а не моторошний сон. Щоправда дійсність цілком для нього незбагненна. Як химера, а чи як дивна казка…
Сірко змахнув руками. На зоряному шляху з’явився ключ небесних птиць з нанизаними на пір’я зорями. Стріпнувши сяючими крильми, магічні птахи опустилися на землю, засіваючи темний шлях дрібними та великими зірницями. За якусь мить посеред чорного бездоріжжя вистелився полотном білим-білий, наче молоко, звивистий шлях. Обабіч простеленої птахами дороги стало видно, як удень…