Вбивці на борту
Шрифт:
Через кілька днів після цього випадку Дойль знайшов у своєму службовому кабінеті пакет з листом, надрукованим на машинці. «Шановний колего, — стояло в листі,— будь ласка, відремонтуйте цей нехитрий прилад. Я знаю, ви розумієтесь на цьому. Буду вам дуже вдячний». З пакета Дойль витяг підігрівач води для акваріума. Не підозрюючи нічого, бо він справді був спеціалістом у цій галузі й неодноразово робив подібні послуги товаришам по службі, Дойль увімкнув прилад у мережу. Тієї ж миті стався вибух. Тяжкопоранений Дойль опинився в лікарні. Проте він відбувся щасливо: жодна з ран не була смертельною.
— Це зробив Роджерс, тільки
Роджерса негайно заарештували, а його будинок ретельно обшукали. В маленькій майстерні поліція знайшла мідний дріт, спіралі і все інше, необхідне для виготовлення електроприладів.
Роджерс не визнавав себе винним. Він довів, що здавна займається виготовленням таких приладів і торгує ними; це, мовляв, відомо всім. Справді, так воно й було. Більше того, Роджерс висунув припущення, що «пекельна машина» призначалася не для Дойля, а для нього!
Незабаром у справу Роджерса втрутилося ФБР: воно почало шукати зв'язків між замахом на Дойля і пожежею на «Моро Касл». Розслідування тривало дев'ять місяців і день у день Роджерс твердив: «Якби я вчинив злочин на «Моро Касл», то заволодів би отими коштовностями і, звичайно, не став би працювати радистом у поліції». Слідчі заперечували йому — мовляв, він просто хотів перегодити кілька років, бо зараз продавати коштовності було б для нього надто небезпечно.
У листопаді 1938 року ФБР припинило розслідування й передало справу Роджерса до байоннського суду. Обвинувачення було побудоване виключно на побічних доказах. Роджерс тримався стійко й до останнього дня твердив, що замах був спрямований проти нього — мовляв, справжній палій вирішив розрахуватися з ним. Радиста все ж засудили до восьми років ув'язнення.
Чотири роки провів Роджерс у тюрмі, а потім його було звільнено Верховним судом Сполучених Штатів, який вирішив «задовольнити прохання злочинця». Найдивніша річ полягала тут у тому, що Роджерс про помилування не просив!
Через кілька місяців Роджерса призвали на військову службу, і до кінця війни він служив простим радистом на транспортному судні. В 1945 році Роджерс повернувся до Байонни, відкрив маленьку радіоремонтну майстерню і зажив життям дрібного буржуа. Знайомство він водив виключно з людьми, що недавно оселилися в Байонні: в очах старожилів він був і лишався вбивцею і палієм. Однак нікому не спадало на думку поцікавитися, чому ця людина, якщо вона справді є власником коштовностей вартістю в кілька мільйонів доларів, знову й знову повертається до Байонни замість того, щоб оселитися десь-інде й зажити в розкошах.
Серед небагатьох знайомих Роджерса були Уїльям Хаммель та його дочка Альма — сусіди колишнього радиста. Вони близько заприязнилися, і Роджерс навіть позичив у сусідів 7500 доларів на ремонт свого закладу.
Спливали роки, забувалося минуле… Але 20 червня 1953 року Байонна знову здригнулася: Хаммеля та його дочку знайшли мертвими в їхньому будинку. Під час обшуку поліція натрапила на магнітофонну стрічку, на якій була записана сварка між старим Хаммелем і Роджерсом: погрожуючи судом, Хаммель вимагав негайного повернення позики.
І знову Роджерс — на лаві підсудних. Знову вся Америка говорить про нього, як про «палія з «Моро Касл». Знову колишній радист не визнає себе винним, і знову його засуджують на підставі самих лише побічних доказів— тільки магнітофонна стрічка й біографія свідчать проти Роджерса.
Вирок — довічне ув'язнення. Проте до камери Роджерс так і не потрапляє: просто з лави підсудних його забирають до божевільні з діагнозом — повне виснаження нервової системи.
В лікарні в'язниці Трентон Роджерс пробув чотири роки. 10 січня 1958 року він умер. Та смерть колишнього радиста не поставила останньої крапки в цій історії.
12 вересня 1959 року у Венесуелі померла людина, яка перед смертю оголосила себе справжнім винуватцем катастрофи на «Моро Касл». Зізнання її, засвідчене нотаріусом, підписане ім'ям Керк Стівенсон, проте американський паспорт цієї людини був визнаний фальшивим. Містер Стівенсон пише про себе, що в ті далекі часи був агентом ЦРУ і, за завданням начальства, подорожував на «Моро Касл». Там він познайомився з Кетлін Моррісон і в подальшому більше цікавився діамантами мільйонерки, аніж виконанням своєї місії. Він викрав коштовності з сейфа, але Моррісон «застукала його на гарячому». Вона поскаржилася капітанові і, погрожуючи скандалом, зажадала негайного повернення свого майна. Далі в цьому документі, який було віддано на збереження нотаріусу, «щоб ним не заволоділо ЦРУ», говориться: «Побоюючись, що капітан розпочне слідство, я отруїв його, застрелив Кетлін Моррісон, а також лікаря, який знав, що капітана отруєно. Щоб замести сліди свого злочину, я підпалив пароплав за допомогою «пекельної машини», яку віз із собою для виконання покладеного на мене доручення»…
Чи можна вірити цьому зізнанню? Чи не є воно фальшивкою або вигадкою? Невідомо. В усякому разі, спеціально підготовленому агентові легше здійснити таку складну «операцію», ніж простому радистові.
Мабуть, читачі сподівалися знайти наприкінці цієї сумної розповіді чітку відповідь на те, хто ж усе-таки вбивця. На жаль, ця історія — не детективний роман; в ній ішлося про факти з життя, а життя іноді висуває загадки складніші, ніж ті, що їх може створити фантазія письменника.
НАГЛА СМЕРТЬ «БІЛЯВОЇ РОЗМАРІ»
Про смерть куртизанки Марії Нітрібіт, або просто Розмарі, громадськість ФРН дізналася 2 листопада 1957 року з ранкових газет, які надрукували коротеньке і цілком звичайне повідомлення поліції під заголовком «Біляву Розмарі вбито»: «Відому зірку нічного життя Франкфурта-на-Майні за прізвиськом «Білява Розмарі» вчора ввечері знайдено задушеною у власній розкішній квартирі на Штіфштрассе, 36. Приваблива 24-річна жінка, поруч з ім'ям якої у телефонному довіднику було зазначено «манекенщиця», насправді була чи не найдорожчою повією Федеративної Республіки, а також володаркою чорного, оббитого червоним сап'яном «мерседеса».
Ніхто і не підозрював, що за цими скупими рядками криється один з найбільш сенсаційних злочинів в історії ФРН, який обернеться на грандіозний скандал; що ця подія змусить кільканадцять найзаможніших, отже, найвідоміших людей країни, що стоять біля її керма, провести чимало безсонних ночей; що уряд буде змушений вдатися до надзвичайних заходів, аби перешкодити появі кінофільму про життя та смерть «Білявої Розмарі», а один з найбільш поширених та впливових журналів, який наважиться розповісти правду про цей злочин, під тиском «сильних світу сього» відмовиться від свого наміру.