Вбивці на борту
Шрифт:
Тут знову втрутився Мершель.
— Вона сказала вам, хто телефонував?
— Так. То був Фельдман. Дуже багатий фабрикант. Постійний клієнт. Тому Розі не могла і, гадаю, не воліла відмовити йому.
Тільки-но Брайтер хотів докладніше розпитати про фабриканта, як його випередив Мершель.
—І він прийшов, той Фельдман?
— За кілька хвилин. Тому я змушений був сховатися на кухні. Абсолютна таємниця щодо подібних відвідин — то був найголовніший принцип Розі. Отже, вона просто не встигла розповісти, хто або
— Здається, не Фельдман. Інакше вона не запросила б його, принаймні, не дозволила б вам піти?
— Виходячи з цього, справді не він, пане комісар. Мершелю було зовсім не до смаку те, що Польман згадав про Фельдмана і бачив фабриканта у Нітрібіт: Фельдман був одним з найзнатніших громадян Франкфурта.
— Ви щойно сказали, ніби Нітрібіт послала вас до кухні задля того, щоб Фельдман вас не бачив. Проте, як ви розраховували непомітно залишити квартиру, адже рипіння дверей та клацання замка виказали б вас?
— Подібний випадок було передбачено заздалегідь, бо до Розі часто приходили, коли я був у неї. Я ховався у кухні, а трохи згодом Розі гукала: «Ерно, коли підеш, не забудь купити хліба!». Для мене то був умовний сигнал, що маю йти, а гість гадав, що дверима клацає служниця.
Це розвеселило Брайтера, і він наважився запитати:
— Чи знаєте ви, скільки коштували кавалерам оті візити?
Польман опустив голову, ніби запитання неприємно вразило його, проте відповів:
— Здебільшого від п'ятисот до тисячі марок. Декотрі підносили прикраси або щось інше, проте, як-то кажуть, в індивідуальному порядку.
— О котрій годині ви пішли звідти? — поцікавився Мершель.
Польман замислився на хвильку.
— О п'ятнадцятій я прийшов… Отже, було трохи більше половини на шістнадцяту.
—І що ви робили по тому?
— Сів у машину і подався додому.
— Яка у вас машина?
— «Форд-М-15 Комбі».
— Колір?
— Світло-коричневий. — Польман кивнув головою у напрямку вікна. — Можете пересвідчитись: машина стоїть біля під'їзду.
Мершель посміхнувся.
— То зайве. Ми й так віримо вам. Проте пригадайте якомога точніше, коли ви потрапили додому і хто може це підтвердити.
На якусь мить здалося: Польман хоче протестувати, оскільки бесіда перетворювалася на допит. Але він стримався і спокійно відповів:
— Приїхав додому найпізніше о шістнадцятій. Дорогою придбав сигарети й вечірню газету. Нікого не зустрів.
— Виходить, весь вечір вас ніхто не бачив?
— Лише мій пожилець, що близько восьмої повернувся додому.
— Отже, жодна людина неспроможна засвідчити, що ви поробляли між 15 і 20 годинами?
— Якщо ви натякаєте, що в мене немає алібі,— вибухнув Польман, — то маєте цілковиту рацію. Проте запевняю вас: якби я був злочинцем, навряд чи сидів би тут.
Брайтер лагідненько всміхнувся.
— Звісно, пане Польман, тоді б ви сиділи за гратами.
Та коли Брайтер поставив наступне запитання, його зміст наочно довів, що Польманові не дуже ймуть віри.
— Ви казали, начебто Нітрібіт воліла порадитися з вами. Чому ж тоді ви не завітали до неї наступного дня?
Але удар не потрапив у ціль. Тепер уже посміхнувся Польман.
— Тому що наступного дня, тобто 30 жовтня, о 6.30 я вже летів до Гамбурга і повернувся лише вчора о22.10. Я — представник гамбурзької фірми, літав туди у службових справах.
Польман витяг з кишені проспект і поклав його на стіл перед Брайтером.
— Ось тут ви знайдете всі відомості щодо фірми. Там можете перевірити, чи то правда. До того ж, моє прізвище внесене до списку пасажирів літака.
Брайтер зневажливо відштовхнув проспект.
— Ми й так віримо вам, пане Польман. Це лише наш обов'язок: адже ви знаєте, поліція має все перевіряти.
Та раніш ніж Польман встиг заховати проспект, він опинився у Мершеля.
— О, я добре знаю цю фірму! Давно там працюєте?
— Понад три роки.
Мершель повернув проспект власникові, запам'ятавши про всяк випадок адресу фірми.
Брайтер запитливо подивився на начальника й побачив, що вже час закінчувати розмову.
— Гаразд, пане Польман. Гадаю, ваші відвідини у дечому допоможуть нам швидше розплутати цю справу. Щиро дякуємо. — Він подав Польманові руку. Мершель лише кивнув здаля.
— Сподіваюсь, якщо матимемо ще запитання, то можемо розраховувати на вас, пане Польман?
— Залюбки, коли дозволить час, — сухо відповів той іпішов.
— Чого це ви чіпляєтесь до нього? — промовив Брайтер. — То не його робота.
— Чому ви так гадаєте?
— Бо ж сусідка Нітрібіт засвідчила: панянку було вбито 30 жовтня, коли цей тип валандав у Гамбургу. Чи припускаєте, що він нас дурить? Та ні, то було б надто безглуздо.
— Нітрібіт було вбито не 30, а 29 жовтня між 15 і 16 годинами. Ось висновок доктора Вегенера, — промовив Альберт Кальк, що з'явився у дверях. Завдяки схованим у кімнаті мікрофонам він чув усю розмову з Польманом.
Шеф передав Мершелю два аркушики — протокол судовомедичної експертизи. Та не встиг оберкомісар заглибитись у текст, як Кальк повів далі:
— Киньте вигороджувати Польмана! Краще поцікавтеся, з чого він живе, скільки заробляє останніми роками й таке інше. Певний, тут знайдеться необхідний обвинувальний матеріал. Протягом двох днів це має бути виконано. Ще раз допитайте Польмана. Інші версії опрацьовувати немає рації.
Брайтер стрепенувся.
— Це ви серйозно?
— Цілком. Хіба замало роботи вивести цього типа на чисту воду?