Вбивці на борту
Шрифт:
12 липня 1960 року балаган закрився. Як обіцяли Польману, його було виправдано через брак доказів «в ім'я народу і на державні кошти», як провіщає у таких випадках звична формула.
Проте боннська казна навряд чи зазнала збитку: адже у цьому випадку вона захищала саму себе в образі керівної верхівки держави, на спокій якої зазіхнув злочинець-рецидивіст і гомосексуаліст… [3]
ЛІТАК ВИБУХАЄ В ПОВІТРІ
3
Ця історія має продовження. У березні 1966 року до мюнхенського суду надійшов позов «про невиконання умов
— Ваш багаж на чотири кілограми важчий, ніж дозволено, — сказав чиновник, який приймав від пасажирів речі в аеропорту в Денвері. Тренованим рухом він зняв з великих вагів два чемодани і поставив їх на бар'єр перед собою. Стара дама з добрим, трохи розгубленим обличчям безпорадно глянула на нього. Відчувалось, що вона погано обізнана з правилами, які діють на аеродромах.
Чиновник зиркнув на бирку, що висіла на чемодані, й пояснив їй:
— Місіс Кінг, пасажиру дозволено провозити не більше шістдесяти шести фунтів. Ваші ж чемодани важать майже сімдесят п'ять. Вам доведеться доплатити за зайву вагу. Якби частину одягу ви переслали поштою, це коштувало б дешевше. Часу на це вистачить: відліт на Портленд о 6 годині 25 хвилин.
Місіс Кінг знизала плечима й окинула поглядом великий зал аеропорту, шукаючи очима сина, який разом зі своєю жінкою привіз її сюди. Того дня —1 листопада 1955 року — вона вперше за свої шістдесят три роки збиралася сісти в літак, та й то лише тому, що інакше дістатися до мети своєї подорожі не могла. Місіс Кінг хотіла відвідати свою дочку Ріту, що жила на Алясці. Ріта була одружена з офіцером американських військово-повітряних сил, який ось уже четвертий рік служив на базі в царстві вічного льоду. Молоде подружжя чекало першу дитину.
У величезному залі вирував людський натовп. Схвильовані пасажири юрмились перед віконцями, завершуючи пов'язані з подорожжю формальності. Довга черга вишикувалась перед автоматами, що за кілька доларів видавали страхові поліси з такою ж легкістю, як сигарети, м'ятні пастилки або квіти. Подорож повітрям — це, звичайно, найсучасніший та найдешевший спосіб пересування, та аж ніяк не найнебезпечніший. В США не було такої газети, яка б щонайменше раз на тиждень не повідомляла про нову повітряну катастрофу де-небудь у світі; отже, жоден пасажир не наважувався сідати в літак, не застрахувавши свого життя. Це ж, у свою чергу, становило вигідний бізнес для американських страхових компаній, які заради економії автоматизували всю справу… Джек Грехем, двадцятидворічнии син місіс Кінг від її першого шлюбу, також стояв у цей час біля одного з автоматів, щоб застрахувати життя своєї матері на 40 000 доларів. Проте місіс Дейсі Кінг в людському вирі не бачила його. Обернувшись, нарешті, знову до чиновника, вона промовила:
— Знаєте, я краще вже сплачу за зайву вагу. Чемодан такий важкий тому, що мій син запакував у нього подарунок для моєї дочки — до дня її народження. Поштою він ще може спізнитися.
— Як бажаєте, мадам, — відповів чиновник і, заповнивши квитанцію на додаткову оплату багажу, поставив чемодани на електрокар, який мав відвезти речі пасажирів на літак ДС6В Денвер — Портленд.
Цієї миті був винесений смертний вирок сорока чотирьом особам. У картонній коробці, що, як гадала місіс Кінг, містила в собі подарунок для її дочки на Алясці, лежала пекельна машина, контактний годинник якої був встановлений на дев'ятнадцяту годину.
Через кілька хвилин гучномовець оголосив:
— Компанія «Юнайтед Ейрлайнс», маршрут 620, Денвер — Портленд. Увага! Пасажирів просять кинути сигарети і зібратися біля виходу номер три. _
Тридцять дев'ять пасажирів — 28 чоловіків і 11 жінок рушили на перон. Біля невисокого бар'єру вони почали прощатися з проводжаючими. Дехто був розчулений,
Невблаганна доля звела тридцять дев'ять чоловік у 25-метровій алюмінієвій кабіні. Вони зайняли свої місця в зручних кріслах, але, застебнувши ремені, стали схожими на приречених до смерті на електричному стільці. Заревли мотори, і в проході з'явилися дві стрункі гарненькі стюардеси; вони розносили на маленьких тацях пасажирам сендвічі, фрукти, коньяк і м'ятні таблетки. Попереду, біля кабіни пілота, в першому ряді крісел, сиділи, притулившись одне до одного, юнак і дівчина. Вона поклала голову йому на плече, пальці їхніх рук міцно сплелися. Вони одружилися лише п'ять годин тому. Свою весільну подорож їм захотілося здійснити по небу — адже це так відповідало почуттю щастя, що сповнювало їх.
— Ти щаслива? — крикнув він їй на вухо і ще міцніше стиснув дівчині руку.
— Дуже! — відповіла вона й потерлася носом об його щоку.
Позаду молодят сиділи гладкий власник бойні з Чікаго та його обвішана діамантами дружина. Жінка вже спала, а він з поблажливою посмішкою спостерігав, як поперед нього голубиться двійко молодят. Потім стюардеса принесла йому вечірню газету; гладун окинув дівчину оцінюючим поглядом і заглибився в читання.
В третьому ряді якийсь чоловік переглядав купу ділових паперів, у четвертому — старенька жінка в'язала зелений пуловер.
Лайнер ДС6В спокійно летів за заздалегідь визначеним курсом. Погода була ясна, крізь ілюмінатори внизу виднілися вогники якогось невеликого міста. Двом пустотливим-хлопчикам набридло сидіти в кріслах, вони вийшли в прохід, аби оглянути літак, але одна із стюардес швиденько посадила їх на місця; друга почала розносити чорну каву.
Двоє чоловіків, яким вона першим піднесла чашечки з кавою, подякували їй кивком голови і знову заглибилися в розмову. Прізвище одного з них, адвоката за фахом, було Уокфілд, другого — Керш. Це був чиновник департаменту сільського господарства при уряді штату Колорадо. Обидва мусили через кілька днів стати у Вашінгтоні перед комісією по розслідуванню антиамериканської діяльності: Уокфілд — як радник-юрист свого сусіди, Керш — як обвинувачений, якому інкримінували зв'язок з комуністичною партією і шпигунство на користь «російської секретної служби».
Від того, як закінчиться засідання комісії, залежала подальша кар'єра та й особиста свобода Керша. Якщо маккартисти-конгресмени визнають його винним, то наслідком буде не лише негайне звільнення з роботи, а й арешт.
Керш був маленьким, товстим чоловічком. З того часу як він одержав виклик на засідання зловісної комісії сенатора Маккарті, з його червоного обличчя не сходив вираз хвилювання й страху. Він знав, що подібні виклики одержувало вже чимало його колег по службі. Лише за те, що вони дозволили собі кілька критичних зауважень на адресу голови департаменту чи нарікали на корупцію в апараті правлячої партії або кепкували з неспроможності президента у розв'язанні питань зовнішньої політики. Словом, за розмови, які вони щодня вели в своїх бюро. Заздрісники та інтригани роздували ці висловлювання до розмірів державного злочину. Агенти Маккарті — цього «мисливця на відьом» — сиділи в кожній установі, прислухаючись до розмов, збираючи доноси…
І ось тепер настала черга Керша. Нікого не треба було довго переконувати в тому, що він — ворог Америки, комуніст, агент Москви. Для виклику на засідання комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності досить було тих кількох критичних зауважень, які він зробив, сидячи за столом у своєму «офісі».
Думки крутилися в голові у Джека Керша швидше, ніж пропелери літака. Він уже уявляв себе перед членами комісії, чув знущальний голос сенатора, клацання фотоапаратів, запитання кореспондентів, бачив наведені на нього мертві скляні очі телевізійних камер, величезні заголовки газет: «Високопоставленого урядового чиновника викрито як агента Кремля!».