Вбивці на борту
Шрифт:
Брайтер лишився дуже задоволений і зі своєї кмітливості, однак промовив лише:
— Гаразд. Хай їй грець, тій книжечці. Будемо сподіватися, що нам, як завжди, допоможе щасливий випадок.
Шеф позіхнув і демонстративно подивився на свого золотого годинника.
— Гадаю, на сьогодні досить, а вранці ще поміркуємо. Принаймні, зрозуміло одне: треба затримати того Польмана. Зробіть це, Брайтер.
Оберкомісар слухняно занотував прізвище до свого пухкого блокнота.
— Так точно, пане директор.
Та йому не довелося й пальцем ворухнути, бо першим, хто завітав зранку 2 листопада 1957 року до Брайтерового кабінету, був саме 36-річний комівояжер Хайнц Кристіан Польман.
Оберкомісар вирячився на нього, немов побачив привиддя.
— Так це насправді ви? — зрештою видушив він з себе.
— Тобто? — здивувався Польман. — Хіба ви чекали на мене?
Брайтер ледь усміхнувся.
— Не те, щоб дуже, проте якби ви самі не прийшли, то я десь годинки за дві завітав би до вас. Та сідайте, будь ласка.
Польман опустився на запропонований стілець, старанно підтягнувши при цьому свої відмінно випрасувані холоші. Та тільки він розтулив рота, щоб пояснити причину свого візиту, Брайтер схопив телефонну трубку.
— Пробачте, але мушу сповістити свого начальника. Здається, буде непогано, коли він візьме участь у нашій розмові.
— Будь ласка, нічого не маю проти, — відказав Польман і витяг з кишені портсигар. Брайтер мовчки підсунув йому попільничку, потім попередив Мершеля, що прийшов пан Польман.
— Він зараз прийде. — Брайтер поклав трубку. — Нумо, пане Польман, викладайте, що там у вас на душі.
— Хе! Хіба ви не знаєте, що привело мене сюди? Звичайно, вбивство панночки Нітрібіт. Я прочитав повідомлення у ранковій газеті. Оскільки я добре знайомий з нею, то вирішив негайно прийти до вас. Гадаю, чимось допоможу у вашому розслідуванні. Я знаю її…
Рипіння дверей перервало його слова. Польман підвівся, чемно привітався з Мертелем, назвав себе.
— Пан Польман, — пояснив Брайтер, — добрий знайомий вбитої Нітрібіт. Сьогодні він прочитав, у газеті про цей випадок і одразу ж прийшов до нас.
— Дуже люб'язно з вашого боку, — промовив Мершель, вдаючи наївного, і знов запропонував Польманові сісти. Сам сів трохи осторонь, на стілець, з якого міг непомітно спостерігати відвідувача.
— Смерть панночки Нітрібіт боляче вразила моє серце, — урочисто, навіть патетично промовив Польман приємним низьким голосом, що дуже пасував до його мужнього, трохи грубуватого обличчя.
Брайтер вичавив із себе співчутливу посмішку. Польман йому не сподобався. Пихатий вродливець! Такі бувають або альфонсами, або взагалі цураються жінок.
І він не помилився. Коли трохи згодом Мершель запитав, чи був Польман коханцем Нітрібіт, той різко, немов ображений, відповів:
— Ні.
Саме тут Мершель втрутився у розмову: він запитав Польмана, як саме зрозуміти останню його заяву. Коли ж той спокійно відповів, що знає прізвища переважної більшості Нітрібітових клієнтів, оберкомісар квапливо перевів розмову на інше.
— Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили панночку Нітрібіт?
Польманова відповідь дещо розчарувала керівника комісії: його слова збіглися зі свідченнями Ерни Крюгер. Справді, у вівторок, 29 жовтня о 15 годині, він зайшов до приятельки, натрапив на фінал скандалу, чув, що йшлося про розбиту вазу і що Нітрібіт вигнала служницю.
— Гаразд, пане Польман. Але що сталося, коли пані Крюгер пішла? — поцікавився Брайтер.
Польман неквапливо запалив нову сигарету. «Здається, вже шоста», — відзначив для себе оберкомісар Мершель.
— Розповідати детально?
— Наскільки це можливо. Максимум, чого пригадаєте.
— Гаразд. Отже, коли пані Крюгер пішла, Розі сказала мені: «Польманчику, чи не хильнути нам горілочки?». Вона завжди так кликала мене.
— Але таких подробиць не треба, — урвав його Брайтер. — Лише те, що важливо для дальших подій.
— Вибачте, пане комісар. Проте було незвичайним те, що Розі запропонувала випити. Вона була просто хворобливо скупою, тому мені, коли я хотів хильнути, завжди доводилось просити її про це.
— Чому ж цього разу вона розщедрилася?
— Бо сама хотіла випити. Щоб вгамувати нерви.
— Після сварки з Крюгер?
— Та ні. Про це вона, гадаю, тоді вже забула.
— Що ж інше її збентежило?
Перш ніж відповісти, Польман загасив недокурок і негайно запалив нову сигарету. Мершель зареєстрував це, кинувши зацікавлений погляд на попільничку.
— Що саме її збентежило, вона мені не сказала. Але певний, що то був не просто неспокій. То був жах. Бо за два дні до цього вона подзвонила мені, просила терміново прийти й натякнула, ніби йдеться про її життя.
— Хо! — мимоволі вихопилось у Брайтера.
— Я сприйняв це так само несерйозно, як і ви зараз. Це було так несхоже на Розі.
— Хто ж їй загрожував? Принаймні це вона вам відкрила?
— Ні. Спершу змусила налити горілки. То було шотландське віскі. Та коли ми вихилили по чарочці, раптом задзеленчав телефон. Якийсь її клієнт наполягав на терміновому побаченні, я добре це чув.