Великі сподівання
Шрифт:
Старий Барлі й далі невгомонно бурчав і кляв, коли ми проходили повз його двері, наче ні на хвильку не змовкав і не збирався змовкнути. Внизу я спитав Герберта, чи наш підопічний зберіг прізвище Провіс? Він відповів: звісно, що ні, новий пожилець зветься містер Кембл. І додав, що про містера Кембла тут знають тільки те, що він, Герберт, турбується за нього й дуже зацікавлений, щоб той мав добрий догляд і щоб ніхто йому не докучав. Отож коли ми ввійшли до вітальні, де місіс Вімпл і Клара сиділи за шитвом, я визнав за краще не згадувати, що я теж далеко не байдужий до особи містера Кембла. Розпрощавшись із гарненькою темноокою дівчиною та сповненою материнських почуттів жінкою, в якій роки не пригасили хисту щиро вболівати за двох закоханих сердець, я відчув, що «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня» цілковито перемінилася у моїх очах. Старий Барлі міг собі бути старим як світ і сваритись, як ціла рота солдатів, але над Чінксовою затокою вистачить молодості, віри й надії, щоб заповнити її по вінця. І тоді мені згадалась Естелла і моє з нею прощання, і прикрий сум огорнув мою душу, коли я йшов додому.
У Темплі все було тихо, як у найсупокійнішу пору. Вікна тих кімнат, де ще так недавно мешкав Провіс, стояли темні й зачинені, і в Ковент-Корті не було ні живої душі. Я разів два-три пройшовся біля фонтану, перше ніж піднятись до себе сходами, але нікого не перестрів. Герберт, що за півгодини зайшов до мене в спальню,- втомлений і пригнічений, я зразу ліг у постіль,- доповів те саме. Відчинивши одне з вікон, він виглянув на вулицю під місячним світлом і повідомив, що там панує така сама врочиста порожнеча, яка буває о цій годині всередині будь-якого собору.
Наступного дня я подався роздобути човна. Це не забрало багато часу, і невдовзі човен уже стояв на приколі біля сходів Темплу, куди я міг дістатися з дому за хвилину-дві. Після цього я почав вправлятись у веслуванні - сам або з Гербертом. Мене часто бачили в холод, дощ і сльоту, і за кілька днів уже ніхто не звертав на це уваги. Спершу я не спускався нижче Блекфрайєрського мосту, але коли години припливу змінилися, став добиратись і до Лондонського. То ще був старий Лондонський міст, і в певних стадіях припливу там виникали бистрини й круговерті, через що він зажив поганої слави. Однак приглянувшись до інших веслярів, я навчився зручно прохоплюватись через небезпечні місця і серед різних човнів не раз добувався аж до Еріта. Повз Вітряків ставок ми з Гербертом уперше пройшли у парі і двічі бачили, як штора на вікні опускалася,- коли ми пливли туди й коли верталися назад. Герберт бував там не менш як тричі на тиждень і жодного разу не сповістив мені нічого хоч трошки тривожного. А проте я знав, що непокоїтись є чого, і все ніяк не міг збутися відчуття, що за мною стежать. Як тільки таке відчуття з'явиться, воно вже не дасть тобі спокою: хто й зна, скількох безневинних чоловік я підозрював у тому, що вони назирають за мною!
Одне слово, я не мав пресвітлої хвилини через страх за цю відчайдушну людину, яку ми переховували. Герберт іноді казав мені, як йому приємно під час відпливу стояти в смерку біля одного з наших вікон і думати, що вода, разом з усім, що на ній, тече до його Клари. Але я з жахом думав, що вона тече до Мегвіча і що кожна чорна цяточка на її поверхні може виявитись погонею, яка наближається до нього швидко, тихо і невідворотно.
Розділ 47
Кілька тижнів минуло без будь-яких змін. Ми чекали знаку від Вемміка, а він усе не озивався. Якби я ніколи не бачив його поза Літл-Брітен і не мав приємності отак по-дружньому гостювати в Замку, я б ще й засумнівався в ньому; але добре знаючи Вемміка, я не піддавався й найменшим сумнівам.
Мої справи тим часом різко погіршали, кредитори один за одним стали вимагати сплати боргів. Мені навіть почало не вистачати грошей (інакше кажучи - кишеня засвітила пусткою), і я мусив обернути на готівку деякі свої коштовні дрібнички. Але я твердо вирішив, що поки нічого не з'ясується з моїми намірами та планами, брати гроші від мого доброчинця було б нечесно. Тим-то я відіслав йому через Герберта неторкане портмоне, щоб він зберігав у себе власні заощадження, і сам відчув при цьому своєрідне задоволення - не скажу, вдаване чи щире,- що от відколи він відкрився, я з його щедрості не скористався ні разу.
З часом мене опосіло прикре відчуття, що Естелла вже одружилася. Боячись дістати підтвердження цьому здогадові, хоч і майже певний у цьому, я уникав газет і попрохав Герберта (якому я виклав подробиці своєї останньої розмови з Естеллою) ніколи мені про неї не згадувати. Бозна-навіщо беріг я цей останній клаптик від шат надії, розшарпаних усіма вітрами. Але ж от хоча б і вас узяти, читачу,- навіщо допустились ви такої самої непослідовності у своєму житті минулого року, минулого місяця, минулого тижня?
Дуже невесело мені тоді жилося, і з-посеред усіх моїх тривог була одна, що ні на хвильку не давала мені спокою - вона підносилась над рештою, як ото висока гора над гірським кряжем. Щоправда, ніяких нових підстав для побоювання не було. Хоч би скільки разів я схоплювався ночами з постелі, вражений моторошною думкою, що Провіса вже викрили; хоч би з яким жахом прислухався до Гербертової ходи ввечері, чи не квапиться він з лихою звісткою, хоч би яких страхів не наганяв я собі,- життя своїм звичаєм ішло далі. Приречений на бездіяльність і повсякчасну стривоженість та неспокій, я одно тільки катався на човні й безнастанно чекав, чекав і чекав.
Бувало так, що, спустившись річкою, я не міг пробитись назад через водоверті коло арок та хвильорізів старого Лондонського мосту; тоді я полишав човна на пристані, там, де митниця, домовляючись, щоб пізніш його підігнали до сходів Темплу. Це навіть на краще виходило: я зі своїм човном ставав звичнішим явищем для річкових завсідників. З цією незначною обставиною пов'язано дві зустрічі, про які я зараз маю намір розповісти.
Одного дня наприкінці лютого я прибився до берега біля митниці, коли вже сутеніло. Спустився я разом з відпливом аж до Грінвіча, а повернувся з припливом. День був ясний і погожий, але надвечір з'явився туман і доводилося поміж суден та човнів пробиратися вельми обережно. І пливучи вниз, і на зворотній дорозі я бачив знак у Провісовім вікні: «Все гаразд».
Вечір був сльотавий, я промерз і вирішив зразу ж підкріпитись обідом. А оскільки в Темплі на мене чекали години понурої самотності, я подумав, чи не сходити після обіду до театру. Той театр, де містер Вопсл досяг був свого сумнівного успіху, стояв неподалік від річки (тепер він ніде не стоїть), і ось туди я й вирішив піти. Я знав, що містерові Вопслу не пощастило з відродженням британського театру - швидше навпаки, разом з театром він і сам підупадав. На одній афіші мені якось впала в око лиховісна згадка про містера Вопсла в ролі вірного арапа при якійсь шляхетній панночці з мавпочкою. А Герберт раз бачив його, вирядженого за кровожерного східного царка, що смішив публіку розмальованою на червоне парсуною та чудернацьким ковпаком з балабончиками на голові.
Пообідав я в одному з тих закладів, що їх ми з Гербертом називали «географічними закусочними», де на кожній скатертині сліди від кухлів з портером викреслили карту світу, а на кожному ножі підливою повимальовувало морські течії - іще й досі в усіх володіннях лондонського лорд-мера ледве чи знайдеться бодай одна негеографічна закусочна!
– і де я збував час, дрімаючи над хлібними крихтами, мружачись на газові ріжки й засмагаючи у гарячих повівах від обідів. Але потім я таки розворушився й подавсь до театру.