Великі сподівання
Шрифт:
– На першій табличці стоїть моє ім'я. Якщо ти коли-небудь зможеш написати під цим ім'ям: «Я її прощаю», хоч би й тоді, коли мої кістки вже стануть тліном,- зроби це, будь ласка.
– Ох, міс Гевішем, я й зараз це можу зробити,- відказав я.- Скільки тих прикрих помилок у житті! Я ж і сам був сліпим і невдячним, і потребую прощення та доброї поради, і мені зовсім не випадає мати гнів на вас.
Тільки тепер вона перевела на мене погляд і, на мій подив,- ба навіть жах - упала навколішки біля моїх ніг і простягла до мене складені руки чи не так само, напевне, як і тоді, коли її бідне серце було ще молоде, й незра-нене, й чисте, і вона, стоячи обік матері, простягала їх до неба.
Приголомшливо було бачити, як вона, сива й знеможена, уклякла біля моїх ніг. Я благав її підвестися, підхопив під пахви, щоб допомогти їй встати, але вона тільки стискала мою руку, припадала до неї й плакала. Ніколи я ще не бачив, щоб вона зронила бодай сльозинку, і тепер мовчки схилився над нею, сподіваючись, що цей струс дасть їй полегкість. Вона вже й не стояла на колінах, а простерлася долі.
– О!
– вигукнула вона, пойнята розпачем.- Що я наробила! Що я наробила!
– Коли ви, міс Гевішем, маєте на увазі, якої завдали мені шкоди, то я вам відповім. Шкода зовсім невелика. Я б однаково її покохав… А вона вже одружена?
– Так.
Але зайве було запитувати: нова занехаяність, що з'явилась у цьому й без того занехаяному домі, сама про це свідчила.
– Що я наробила!
– Вона заламувала руки, шарпала своє сиве волосся і знов і знов вигукувала: - Що я наробила! Що я наробила!
Я не знав, як їй відповісти, чим її втішити. Я чудово розумів, наскільки тяжко вона завинила, коли, піддавшись почуттю лютої помсти, смертельної образи, зраненої гордості, скалічила вразливу дитячу душу. Але так само я розумів і те, що, відгородившись від денного світла, вона відгородилась від незмірно більшого; що, прирікши себе на затвірництво, вона зреклася тим самим тисячі природних цілющих впливів; що, заглибившись у самотні думи, вона надвередилась розумом, як то завжди бувало, і буде, і не може не бути з кожним, хто чинить насупроти усталеного ладу творця. І чи ж міг я не співчувати їй, коли бачив, як вона сама себе скарала, перетворившись на каліку, ставши зовсім безпорадною на цій землі, де їй суджено було жити, віддавшись до решти марнославній скорботі, як інші віддаються марнославній покуті, смиренню, самозневазі чи яким там ще проявам страхітливого марнославства, що прокляттям тяжіють над людьми?
– Поки ти не заговорив з нею того дня, поки я не побачила в тобі, як у дзеркалі, те, що сама колись парежила, я не усвідомлювала, що наробила. Що я наробила! Що я наробила!
І так знову й знову - двадцять, п'ятдесят разів - «Що я наробила!»
– Міс Гевішем,- сказав я, коли вона стихла,- не мучтеся сумлінням через мене. Але Естелла - зовсім інша річ, і якщо ви спроможні бодай невеличкою мірою виправити ту шкоду, яку заподіяли, позбавивши її людяності, то краще це й зробити, аніж цілу вічність оплакувати минуле.
– Так, так, я знаю це. Але, Піпе… соколику мій!
– Якесь щире жіноче співчуття забриніло в цих її словах.- Соколику мій! Повір, що спершу, коли вона тут з'явилася, я хотіла тільки врятувати її від такої гіркої долі, як у мене. Спершу я нічого іншого й не хотіла.
– Що ж,- сказав я,- можливо, так і було.
– Але як вона, підростаючи, ставала дедалі гарнішою, я крок за кроком почала її псувати - похвальбами, і коштовностями, і повчаннями, і своїм виглядом, що повсякчас був для неї пересторогою й наочним прикладом,- усім цим я викрала у неї серце й дала натомість льодину.
– Краще було залишити їй звичайне людське серце,- не стримався я, щоб не сказати,- і хай би воно спливло кров'ю або й розбилося.
Якусь часину міс Гевішем дивилась на мене безтямними очима, а тоді заголосила знову: «Що я наробила!»
– Якби ти знав усе моє життя,- простогнала вона,- ти б краще мене зрозумів і, може, пожалів би.
– Міс Гевішем,- відповів я по змозі обережніш,- повірте, що я знаю ваше життя, і давно знаю, ще відтоді, як уперше виїхав звідси. Я від щирого серця співчуваю вам і хочу вірити, що розумію ваші переживання і все, до чого вони призвели. Але те, що сталося між нами, чи не дає мені права запитати у вас одну річ, яка стосується Естелли? Не теперішньої Естелли, а тієї, якою вона була тоді, коли тут з'явилася?
Міс Гевішем сиділа на підлозі, ліктями впираючись на обшарпане крісло, а головою схиляючись на долоні. Почувши мої слова, вона підвела на мене погляд і сказала:
– Запитуй.
– Хто батьки Естелли?
Вона похитала головою.
– Ви не знаєте?
Вона знов похитала головою.
– Але привіз її сюди чи прислав - містер Джеггерс?
– Він привіз її.
– А ви не розкажете мені, як це сталося?
Вона заговорила пошепки й з осторогою:
– Я вже прожила замкненою у цих кімнатах довший час (скільки саме - не можу сказати, ти ж знаєш, котру годину показують тут годинники), коли повідомила його, що хотіла б узяти якусь маленьку дівчинку, аби виховати її, полюбити і врятувати від моєї долі. Вперше я з ним побачилась, запросивши його сюди, щоб він надав цій оселі її теперішнього вигляду, а раніше, ще поки не покинула світу, я читала про нього в газетах. Він пообіцяв, що нагляне мені таку дівчинку-сирітку. І ось одного вечора він привіз її сюди сонною, і я дала їй ім'я Естелла.
– А якого вона була віку?
– Років два-три. Сама вона про себе нічого не знає, тільки те, що лишилася сиротою і що я взяла її за годованку.
Але я настільки був певний, що та жінка - матір Естелли, що й не потребував якихось доказів. Хоча тепер, як мені здавалося, вже кожному було б ясно, що зв'язок тут явний і прямий.
Чого я ще міг сподіватися від подальшої розмови? Гербертову справу я щасливо залагодив, про Естеллу міс Гевішем розповіла мені все, що знала, я сказав і зробив те, що міг, щоб полегшити тягар на її сумлінні. Не має значення, які ще слова прозвучали поміж нами на прощання,- досить того, що ми розпрощалися.
Уже вечоріло, коли я спустився сходами й вийшов на свіже повітря. Жінці, яка була відімкнула мені хвіртку, я гукнув, що поки що її не турбуватиму, а піду пройдуся наостанок по садибі. Я мав таке передчуття, що вже ніколи сюди не повернуся, і сутінкова пора якнайкраще відповідала цим прощальним оглядинам.
Повз купу діжок, де я колись давно ступав,- відтоді їх стільки років мочили дощі, що вони в багатьох місцях попрогнивали, а на тих, що були ставма, поробилися болітця та калюжі - я подався до занедбаного садка. Я обійшов його з краю в край, побачив закуток, де ми билися з Гербертом, побачив стежки, по яких ми ходили з Естеллою. Так холодно, так порожньо й понуро було повсюди!
Вертаючись, через дверцята з іржавою клямкою я потрапив із садка до броварні й пройшов її наскрізь. Уже виходячи дверима з протилежного боку - їх тепер нелегко було відчинити, бо дошки відвологли й розбухли, і завіси порозходились, і поріг запліснявів,- я озирнувся. І раптом з разючою силою ожив у мені спогад з дитячих літ і я наче навіч побачив, як міс Гевішем бовтається на бантині. Враження до того було гостре, що я так і застиг там, тремтячи всім тілом, аж поки врешті збагнув, що це мені просто привиділося.