Великі сподівання
Шрифт:
– Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.
– Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?
Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.
– Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.
– Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?
– Перекажи неодмінно. Все до слова.
Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.
– У тебе голова не гаряча?
– спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.
– Зовсім не гаряча,- відповів я.- Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.
– Та здається,- почав Герберт.- …О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну… Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде… Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,- мстива, Генделю, аж до крайнього.
– Що це значить - до крайнього?
– Аж до вбивства…Що, занадто холодне на твою рану?
– Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?
– Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,- сказав Герберт,- але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки… в якійсь клуні. Не ясно,- хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася - річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.
– І цю жінку визнали винною?
– Ні, її виправдали… Бідний Генделю, я тобі знову зробив боляче?
– Анітрохи, ти так обережно, що обережніш і не можна. Ну, і що ж далі?
– У цієї виправданої жінки була від Провіса мала дитина, яку Провіс палко любив. Звечора, перед тим, як сталася та трагедія, молода жінка на хвилину прийшла до Провіса й поклялася, що вб'є дитину (дитина була у неї) і він більш ніколи її не побачить, а потім зникла…Нарешті цю важчу руку ми впорали, лишається ще права рука, це вже значно легше. Мені вистачить і світла від вогню в каміні, у мене тоді певніші рухи, коли я не так виразно бачу твої опіки…А чи не здається тобі, що в тебе гарячка, любий? Щось ти надто часто дихаєш.
– Може, й справді, Герберте. І та жінка зробила те, чим погрожувала?
– Оце і є найтяжче, що було у Провіса в житті. Так, вона це зробила.
– Тобто він каже, що вона зробила.
– Та звісно, що він, любий мій,- здивовано відказав Герберт, знов нахиляючись уперед, щоб пильніше до мене приглянутись.- Це все я розповідаю з його слів. Більш ні від кого я цього й не чув.
– Так, звичайно.
– Ну, а як він ставився до матері своєї дитини - добре чи погано,- мовив далі Герберт,- то про це Провіс нічого не сказав. У всякому разі, вона років чотири-п'ять ділила з ним знегоди його бурлацького життя, про яке він нам тут розповідав, і він, здається, шкодував її й хотів уберегти від найгіршого. Тим-то, боячись, щоб його не стали допитувати про загиблу дитину, що призвело б до смертного вироку їй, він приховався (хоч і як переживав за дитиною), «ушився,- як він сам каже,- подалі від людських очей» і від судовиків, і на процесі про нього тільки побіжно згадувалось, як про такого собі Абеля на ймення, що через нього спалахнули ті ревнощі. А після виправдання вона зникла, і ось так він втратив і дитину, і матір дитини.
– Мене цікавить…
– Хвилиночку, любий, я вже кінчаю. Цей його злий дух, Компесон, негідник з негідників, знаючи про те, що він приховався від слідства і чому він так зробив, згодом, звісно, скористався цим і шантажував його доти, доки перетворив на слухняне своє знаряддя. Вчора мені стало ясно, що саме за це Провіс найбільше його й ненавидить.
– Мене от цікавить,- сказав я,- і це дуже важливо, Герберте, чи він сказав, коли саме оте сталося?
– Дуже важливо? Стривай-но, зараз я пригадаю. Він сказав ось як: «Років двадцять тому, десь невдовзі після того, як я злигався з Компесоном». Скільки тобі було років, коли ти наткнувся на нього на вашому цвинтарі?
– Років сім.
– Ага. А оте сталося на три-чотири роки раніше, каже він, і ти йому нагадав його трагічно загиблу донечку, яка була приблизно твого віку.
Помовчавши хвилинку, я хапливо сказав:
– Слухай, Герберте, тобі при якому світлі краще мене видно - від вікна чи від каміна?
– Від каміна,- відповів Герберт, знов нахиляючись ближче.
– Подивись на мене.
– Дивлюсь, любий.
– Торкнись мене.
– Торкаюсь, любий.
– Ти не думаєш, що я марю або що у мене з головою негаразд після вчорашнього випадку?
– Н-ні, любий,- відповів Герберт, змірявши мене пильним поглядом.- Ти трохи збуджений, але загалом такий, як завжди.
– Я знаю, що я такий, як завжди. Так ось чоловік, якого ми переховуємо в будинку над річкою,- Естеллин батько.
Розділ 51
Хтозна, задля чого я так ревно силкувався встановити батьків Естелли. Незабаром стане ясно, що я й не ставив перед собою цього питання у більш-менш виразній формі, поки не почув його з уст людини, набагато розсудливішої за мене.
Але після того, як у нас із Гербертом відбулася ця знаменна розмова, я пройнявся гарячковим почуттям, що мені доконче треба дослідити все до кінця, що цього не можна так облишити і що я мушу побачити містера Джеггерса й домогтись від нього правди. Я таки й не знаю, чи то заради Естелли я прагнув це з'ясувати, чи мені хотілося, щоб частка романтичного ореолу, який здавна оточував її в моїх очах, передалася й чоловікові, у порятунку якого я дуже був зацікавлений. Друге, мабуть, було імовірніше.
Та хоч би там як, а мені страшенно кортіло того ж таки вечора майнути на Джеррард-стріт. Стримав мене лише Гербертів аргумент, що через це я можу злягти й виявлюсь ні до чого непридатним, коли, можливо, саме від мене залежатиме безпека нашого втікача. Гербертові довелося безліч разів запевняти мене, що завтра я вже неодмінно піду до містера Джеггерса, поки я нарешті погодився лишитися вдома, вгомонився і дозволив Гербертові опікуватись мною. Наступного дня вранці ми вийшли удвох, і з перехрестя Гілтспер-стріт і Смітфілду Герберт подався до Сіті, а я на Літл-Брітен.