Великі сподівання
Шрифт:
– Або б'ється, або плазує,- сказав Веммік, звертаючись знову ж таки не до мене.
– Отож вип'ємо за місіс Бентлі Драмл,- промовив містер Джеггерс, беручи з обертової етажерки карафку добірного вина й наливаючи нам і собі,- і нехай питання про верховну владу розв'яжеться на користь леді! Щоб вийшло на користь і леді, і джентльмена, такого повік не може бути. Але ж, Моллі, Моллі, Моллі, Моллі, яка ви невправна сьогодні!
Економка цю мить була поряд нього - ставила на стіл якусь страву. Випустивши її з рук, вона відступила на крок-два і щось розгублено пробурмотіла на своє виправдання. І от увагу мою привернуло те, як заворушились у неї пальці.
– Що сталося?
– спитав містер Джеггерс.
– Нічого,- відказав я.- Просто тема цієї розмови не надто мені приємна.
Пальці її ворушились так, як ото коли плетуть. Вона-стояла, дивлячись на свого господаря, не впевнена, чи може відійти, чи він щось їй ще скаже й покличе назад, якщо вона піде. Погляд її був дуже напружений. Та я ж зовсім недавно, в такий пам'ятний для мене день бачив точнісінько такі самі очі й руки!
Господар відпустив її, і вона безгучно вийшла з кімнати. Але вона й далі стояла перед моїм зором так виразно, наче зовсім і не виходила. Я дивився на ці руки, на ці очі, на ці виткі коси, і бачив поруч добре мені знайомі інші руки, інші очі, інші коси, і уявляв собі, якими вони стануть після двадцяти років виснажливого життя з таким тварюкою-чоловіком. І знову я дивився на руки й очі економки і пригадав, яке нез'ясовне почуття охопило мене, коли я - не сам - востаннє проходив занехаяним садком і потім через покинуту броварню. Я пригадав, як пережив те саме почуття, побачивши обличчя, звернене до мене, і руку, помахом якої мене кликано з віконечка диліжанса, і як воно знов ожило в мені й осліпило, немов блискавка, коли я проїздив каретою - також не сам - і на нас серед темної вулиці раптом упало світло газового ліхтаря. Я пригадав, як недавно в театрі досить було однієї ланки в ланцюгу спогадів, щоб розпізнати мерзотника, і зрозумів, що тепер, завдяки такій самій, відсутній раніше ланці, у мене теж усе прояснилося, коли враз перекинувся місток від імені Естелли до цих пальців, що ворушилися так, наче плели, і до цих пильно зосереджених очей. І я відчув з абсолютною певністю, що ця жінка - Естеллина матір.
Містер Джеггерс бачив мене разом з Естеллою, і навряд, щоб для нього лишились таємницею мої почуття, яких я й не збирався приховувати. Він кивнув головою, коли я сказав, що тема нашої розмови не надто мені приємна, поплескав мене по плечах, налив усім вина і знов заходився їсти.
Після цього економка показувалась тільки двічі і на короткий час, і щоразу містер Джеггерс обходився з нею досить суворо. Але руки у неї були - Естеллині руки, і очі її були - Естеллині очі, і хоч би вона ще й сотню разів зайшла, це й на крихту ані зміцнило б, ані похитнуло моєї впевненості.
Вечір тягся нудно. Веммік вихиляв своє вино, коли йому наливали, з таким діловим виглядом, як, певне, й свою платню отримував, коли йому її вручали, а погляд його був невідривно втуплений у патрона, засвідчуючи постійну готовність бути підданим допитові. Що ж до вина, то Веммікова поштова скринька споживала його в не меншій кількості (і так само байдужно), ніж усяка інша поштова скринька приймає листів. З мого погляду, це весь час був зовсім не той близнюк, він тільки зовнішністю нагадував волвортського Вемміка.
Розпрощались ми рано і вийшли вдвох. Уже коли ми намацували свої капелюхи серед Джеггерсового завалля чобіт, я відчув, що потрібний мені близнюк ось-ось оживе, і не пройшли ми й десятка кроків по Джеррард-стріт у напрямку Волворту, як я переконався, що йду руч об руч з потрібним близнюком, а той другий устиг розчинитись у вечірньому присмерку.
– Нарешті вже!
– озвався Веммік.- Дивовижний він чоловік, іншого такого й не знайдеш, але, обідаючи у нього, мусиш засупонювати себе по саму зав'язку, тоді як мені обід більше смакує, коли я у розсупоненому стані.
На мою думку, він висловився дуже слушно, і я так йому й сказав.
– Нікому, крім вас, я й не говорив би цього,- зазначив Веммік.- Я знаю, що сказане між нами далі не піде.
Я поцікавився у нього, чи він коли-небудь бачив названу дочку міс Гевішем, нинішню місіс Бентлі Драмл. Він відповів, що ні. Щоб уникнути надто різкого переходу, я тоді заговорив про Старого й міс Скіффінс. Він зробив хитрувату міну, коли я згадав міс Скіффінс, і зупинився серед вулиці висякати носа, стріпнувши головою й розгорнувши хустинку не без прихованого самовдоволення.
– Пригадуєте, Вемміку,- сказав я,- ви мені радили - ще до того, як я побував у домі в містера Джеггерса,- звернути увагу на його економку?
– Невже?
– відказав він.- Ах, таки й справді. Хай йому чорт!
– додав він похмуро.- Звісно, що радив. Виявляється, я ще не повністю розсупонився.
– І ви назвали її диким приборканим звіром?
– А як би ви її назвали?
– Точнісінько так само. Але от як її містер Джеггерс приборкав?
– Це його секрет. Вона у нього вже багато років.
– Мені хотілося б почути її історію. З певних причин вона мене дуже цікавить. Ви ж можете не сумніватись, що сказане між нами далі не піде.
– Та, як на правду, то я не знаю її історії,- відказав Веммік.- Тобто я знаю не все. Але те, що я знаю, я вам розповім. Звичайно, це ми з вами розмовляємо як суто приватні особи.
– Певна річ.
– Десятків два років тому цю жінку судили в кримінальному суді за вбивство і виправдали. Замолоду вона була красуня, і здається, має в собі домішку циганської крові. В усякому разі, тоді кров у неї була досить гаряча, як можна гадати.
– Але ж її виправдали.
– Оборонцем у неї був містер Джеггерс,- мовив далі Веммік, значливо глянувши на мене,- і він провів справу напрочуд майстерно. Справа здавалась безнадійною, та й він тоді лише починав кар'єру, але йому вдалося повернути все так, що це викликало загальне захоплення - власне, з тих часів він і прославився. Він день у день стримів у поліційному суді, протестуючи навіть проти попереднього ув'язнення, а на судовому процесі, коли сам не міг виступати, радив адвокатові, що треба говорити,- всі чудово це бачили. Жертвою вбивства була жінка, на добрих десять років старша за цю і куди як кремезніша та й узагалі дужча. Причина - ревнощі. Вони обидві були волоцюжки, і ця з Джеррард-стріт дуже молодою вийшла за якогось волоцюгу - жила з ним, як то говориться, на віру,- і ревнива була до сказу. Жертву - по літах вона, очевидно, більше підходила тому чоловікові - знайшли мертвою в клуні поблизу Гаунслоу-Гіта. Між ними сталася сварка й, мабуть, бійка. Жертва вся була в синцях, ґулях та подряпинах, і кінець кінцем її схопили за горло й задушили. Підозра ні на кого не могла впасти, крім цієї жінки, і ось містер Джеггерс побудував оборону на тому, що їй просто не по силі було б це зробити. І вже будьте певні,- додав Веммік, торкаючись мого рукава,- що тоді він і не натякав, як тепер, які в неї дужі руки.
(Якось я був розповів Веммікові, що раз під час обіду він примусив її показати гостям свої зап'ястки.)
– Отож, сер,- мовив далі Веммік,- випадково так вийшло - чисто випадково, розумієте,- що, опинившись під арештом, ця жінка весь час мала на собі дуже вміло підібрану одежу, завдяки чому здавалась куди тендітнішою, ніж насправді; особливо ж рукави були прикметні - від них було таке враження, наче руки її зовсім тоненькі. На тілі в неї виявили всього один-два синці - для волоцюжки річ звичайна,- але долоні з тильного боку вона мала подряпані, і питання стояло, чи це не від нігтів. Так-от містер Джеггерс довів, що вона продиралася через зарості ожини, які до обличчя їй не сягали, але не могли не зранити її рук; на шкірі у неї справді знайшли колючки, подані опісля судові як речові докази, до того ж у тих заростях при огляді познаходили й надламані гілки, маленькі клаптики від її сукні та де-не-де цяточки крові. Проте найсміливіший його аргумент був ось який. Щоб довести її ревнощі, висувалося нібито обгрунтоване припущення, що приблизно в той самий час, коли сталося вбивство, вона на злість своєму чоловікові у нестямі позбавила життя їхню трилітню дитину. Містер Джеггерс повернув це ось в який спосіб. «Ми твердимо, що це сліди не нігтів, а колючок ожини, і показуємо вам ці колючки. Ви твердите, що це сліди нігтів, і висуваєте гіпотезу, що вона забила власне дитя. Але в такому разі ви повинні погодитись і на всі висновки, що випливають з цієї гіпотези. Коли на те пішло, то вона могла вбити свою дитину, а дитина, чіпляючись за неї, могла подряпати їй руки. Але що з цього? Ви ж розглядаєте не справу про вбивство дитини, то вже була б зовсім інша історія. А що стосується даної справи, то якщо ви наполягаєте на тому, що це таки подряпини від нігтів, очевидно, у вас є якесь пояснення цього, припустивши заради суперечки, що ви їх не вигадали?» Коротше кажучи, сер,- докінчив Веммік,- містер Джеггерс так забив баки присяжним, що ті визнали її невинною.