Великі сподівання
Шрифт:
Джо назвав його тепер, і незнайомець звернувся до нього вже на ім'я.
– Отже, ви що вип'єте, містере Гарджері? Я плачу. Так би мовити, на дорогу?
– Та знаєте,- мовив Джо,- коли казати правду, то я не вельми охочий пити чужим коштом.
– Не вельми охочі? Нехай і так,- заперечив незнайомець,- але разок не зашкодить, тим паче суботнього вечора. Тож-бо вибирайте, містере Гарджері.
– Ну хіба що заради компанії,- сказав Джо.- Ром.
– Ром,- повторив незнайомець.- А що воліє другий добродій?
– Ром,- сказав містер Вопсл.
– Рому на трьох!
– гукнув незнайомець господареві.- Три склянки!
– Цей другий добродій,- зауважив Джо, відрекомендовуючи містера Вопсла,- такий, що ви б його заслухались, якби почули. Це псаломник з нашої церкви.
– Он як,- хутко підхопив незнайомець і примружив до мене око.- З тієї церкви, що на відчепі край боліт, і могили навколо неї?
– Атож,- підтвердив Джо.
Незнайомець вдоволено прицмокнув люлькою і витяг ноги вздовж лавки, де тільки він і сидів. На ньому був дорожній капелюх з широкими обвислими крисами, а під капелюхом щільно пов'язана хустинка, через що волосся зовсім не було видно. Коли він дивився на вогонь, на обличчі у нього наче з'явився якийсь хитрий вираз, а потім напівприхований усміх.
– Я не бував у ваших краях, панове, але так здається, що у вас тут безлюдна місцевість ближче до річки.
– На болотах воно здебільше безлюддя,- підтвердив Джо.
– Звичайно, звичайно. А чи не трапляються тут які цигани або, скажімо, волоцюги чи то жебраки?
– Ні,- відповів Джо,- оце хіба що втікачі-каторжники час від часу. Та на них не так і легко натрапити. Правда ж бо, містере Вопсл?
Містер Вопсл милостиво зволив кивнути головою, хоч і не надто захоплено, бо ж ці згадки не містили нічого втішного для нього.
– А вам, мабуть, доводилося їх ловити?
– спитав незнайомець.
– Та раз було,- визнав Джо.- Воно-то, власне, ми й не ловили їх, а просто цікаво було подивитись, тож ми й пішли - містер Вопсл, Піп і я. Чи не так, Піпе?
– А так, Джо.
Незнайомець знову подивився на мене - усе ще мружачи одне око, так ніби цілився зі своєї невидимої рушниці,- і сказав:
– Хлопчак він у вас наче нічого. Як ви його звете?
– Піп,- відповів Джо.
– Це що, його ім'я?
– Ні, не ім'я.
– То прізвище?
– Ні,- відповів Джо.- Це просто щось як прізвисько, він сам собі його дав малюком, так воно й прижилося.
– Це ваш син?
– Та, бачите…- задумливо протяг Джо - не тому, що тут було над чим думати, а тому, що у «Веселих Моряків» так годилося - глибокодумно розмірковувати з люлькою в зубах, незалежно про що йшлося.- Як вам сказати… Ні, Ні, не син.
– Небіж?
– запитав незнайомець.
– Та, бачите…- промовив Джо все в такій самій поважній задумі.- Власне, ні. Правду кажучи, ні, не небіж.
– Тоді хто ж він вам, у лихої години?
– вигукнув незнайомець, як мені здалося, з зовсім недоречною гарячковістю.
Аж це до розмови вклинився містер Вопсл. За родом своєї діяльності добре поінформований у питаннях спорідненості, оскільки йому доводилось пам'ятати всіх родичів, з якими не дозволяється брати шлюб, він докладно з'ясував, які саме родинні зв'язки поєднують мене з Джо. На завершення містер Вопсл гаркливо відтарабанив якийсь монолог із Річарда Третього, додавши при кінці: «Як каже поет», чим достатньою мірою (у власних очах) виправдав свою поведінку.
Зауважу, до речі, що містер Вопсл кожного разу, коли заговорював про мене, вважав за доцільне скуйовдити при цьому моє волосся, щоб воно лізло мені в очі. Я й досі не розумію, чому і він, і всі інші, хто бував у нас в гостях, неодмінно мусили піддавати мене цій принизливій процедурі. Здається, не було жодного випадку за моїх ранніх літ, щоб котрийсь довгорукий добродій з нашого кола, завівши про мене мову, не виявляв своєї прихильності в такий спосіб.
Увесь цей час незнайомець дивився тільки в мій бік, і то так, наче твердо вирішив кінець кінцем мене підстрелити й покласти трупом. Але після того, як він згадав лиху годину, більше ні слова не почулося з його уст, аж поки подали склянки рому з водою. Ось тоді він і стрельнув, і постріл цей був напрочуд дивний.
Словами він нічого не сказав, а просто розіграв цілу пантоміму, адресовану тільки для мене. Він розколотив ром у своїй склянці тільки для мене і для мене ж покуштував його. Але і розколотив, і покуштував ром він не поданою йому ложкою, а напилком.
Зробив він це так, що тільки сам я й побачив напилка, а скінчивши, витер його й сховав у нагрудну кишеню. Я зразу ж здогадався, що це напилок Джо і що цей незнайомець знає мого арештанта. Я втупився в нього, мов зачарований. Але він тепер невимушено відхилився на лавці й уже не звертав на мене уваги, завівши розмову головним чином про ріпу.
Суботніми вечорами наше село огортало розкішне відчуття, що всі клопоти залагоджено й можна супокійно перепочити перед тим, як знову доведеться братися за життя, тож з такої нагоди Джо наважився пробути в шинку на півгодини довше, ніж звичайно. Коли ці півгодини й ром водночас вичерпалися, Джо підвівся й узяв мене за руку.
– Стривайте хвилинку, містере Гарджері,- озвався незнайомець.- У мене, здається, завалявся в кишені новенький блискучий шилінг, і якщо я його знайду, він дістанеться вашому хлопцеві.
Незнайомець вийняв з кишені пригорщу дрібних монет, вибрав з неї шилінга і, загорнувши його в якийсь пожмаканий папірець, вручив мені.
– Це тобі,- сказав він.- Запам'ятай! Тобі особисто!
Я подякував йому, витріщившись на нього поза межі всякої пристойності і міцно тримаючись за Джо. Незнайомець попрощався з Джо, попрощався з містером Вопслом (котрий теж вийшов з нами), а на мене тільки глянув тим своїм прицільним оком - ні, не глянув, бо воно в нього було приплющене,- але хіба мало на що здатне око, коли його примружити!