Великі сподівання
Шрифт:
– І ще хтось там був?
– спитав містер Памблечук.
– Четверо собак,- відповів я.
– Великих чи малих?
– Величезних,- відповів я.- І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.
Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.
– А де ж стояла ця карета, ради всього святого?
– поцікавилась моя сестра.
– У кімнаті міс Гевішем.- Вони знову втупились одне в одного.- Але коней там не було.- Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.
– Чи ж може таке бути, дядечку?
– спитала місіс Джо.- Що це він плете?
– Зараз я вам поясню, добродійко,- сказав містер Памблечук.- Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.
– А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить?
– спитала місіс Джо.
– Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив!
– мусив нарешті визнати містер Памблечук.- Ні разу навіть оком на неї не глянув!
– Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?
– Та хіба ви не знаєте,- невдоволено озвався містер Памблечук,- що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець - інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?
– Ми гралися в прапорці,- відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).
– В прапорці?
– луною повторила сестра.
– Атож,- підтвердив я.- Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети - прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали «ура».
– Шаблюками!
– повторила моя сестра.- Де ви взяли ці шаблюки?
– З шафи дістали,- сказав я.- Там ще я бачив пістолети… і варення… і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли.
– Це правда, добродійко,- підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,- Так воно і є, це я й сам бачив.
Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.
Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді говорили про це, коли прийшов Джо з кузні випити кухлик чаю. Отож моя сестра - не стільки, щоб удовольнити його цікавість, скільки щоб собі розважити душу - і доповіла йому про всі ті пригоди, учасником яких я нібито був.
І ось, коли я побачив, як вражений подивом Джо безпорадно обвів голубими очима кухню, мене охопило каяття - але тільки через нього, а не тих двох. Лише перед Джо, перед самим Джо я відчував себе малолітнім страховищем у той час, як вони сиділи й обмірковували, які вигоди можуть спасти на мене від знайомства і сприяння міс Гевішем. Всі були згодні, що міс Гевішем «щось зробить» для мене; думки розходилися тільки щодо форми, в якій це виявиться. Моя сестра наполягала на чомусь матеріальному. Містер Памблечук схилявся до чималенької пожертви на моє навчання якому-небудь пристойному ремеслу - приміром, торгівлі зерном та насінням. Джо вони обоє одностайно затюкали, коли він висунув оригінальну ідею, що мені подарують щонайбільше одну з тих собак, які гризлися за телячі котлети.
– Коли твоя дурна голова нічого кращого не здатна придумати,- заявила моя сестра,- і коли в тебе є якась робота, то краще йди собі й працюй.
Він і пішов.
Коли містер Памблечук розпрощався і моя сестра почала мити посуд, я шаснув у кузню до Джо, дочекався кінця роботи, а тоді озвався:
– Я хотів би щось тобі сказати, Джо, поки ще вогонь не згас.
– Сказати щось, Піпе?
– промовив Джо, підсовуючи ближче до горна низеньку лавочку, якою він послуговувався, коли підковував коней.- Ну, то кажи. Я слухаю, Піпе.
– Джо,- почав я, схопившись закасаного рукава сорочки Джо й ставши перебирати його двома пальцями,- ти пам'ятаєш усе те про міс Гевішем?
– Чи пам'ятаю!
– відповів Джо.
– Ще й як! Це ж так чудово!
– Мені соромно й казати, Джо, але все це неправда.
– Що ти, Піпе!
– скрикнув Джо, відхиляючись назад у крайньому подиві.- Отже, ти…
– Так, ти вгадав, Джо. Це брехня.
– Але ж не все, певно?! Невже ти хочеш сказати, Піпе, що не було ніякої чорної оксамитової каре…- Він не договорив, побачивши, що я заперечливо хитаю головою.- Але бодай собаки були, Піпе? Послухай, Піпе,- він так аж наче хотів переконати мене.- Ну, нехай не було телячих котлет, але бодай собаки були?
– Ні, не було, Джо.
– Ну, хоч один собака? Хоча б щеня? Га?
– Ні, Джо, жодного собаки там не було.
Коли я приречено втупився в Джо, він подивився на мене зовсім розгубленим поглядом.
– Піпе, друзяко! Це ж неможливо, братчику! Послухай, до чого ж це ти так докотишся?
– Жахливо, Джо, правда?
– Жахливо?
– скрикнув Джо.- Та це просто неймовірно! Що це тебе затьмарило?
– Не знаю, що мене затьмарило, Джо,- відповів я й, відпустивши його рукав, похнюплено сів просто в попіл біля його ніг, - але все-таки шкода, що ти навчив мене називати кралею даму і що черевики у мене грубі й руки такі пошерхлі.
І тоді я сказав Джо, що я дуже нещасний і що я не зміг нічого пояснити місіс Джо й Памблечукові, бо вони мене геть затуркали, і що у міс Гевішем була така прегарна панночка, страшенно гордовита, і що вона сказала, що я звичайний селюк, і що я сам знаю, що це правда, і що я хотів би не бути ним, і що всі ці брехні самі собою вийшли, я й не знаю як.
Мова моя була чисто риторична, і добрати ладу в ній Джо було не легше, ніж мені. Але він вивів її поза межі риторики і все поставив на свої місця.