Великі сподівання
Шрифт:
Дорогою додому, якби мені охота говорити, я міг би вибалакатись уволю, адже містер Вопсл розпрощався з нами на самому порозі «Веселих Моряків», а Джо весь час тримав рота широко розтуленим, щоб якомога більше вивітрився дух рому. Але я був страшенно приголомшений тим, що знову випливли назовні мій давній злочин і давній знайомець, тож ні про що інше не міг і думати.
Джо, підбадьорений тією рідкісною обставиною, що моя сестра виявилась не надто сердитою, коли ми показалися в кухні, вирішив розповісти їй про блискучого шилінга.
– Закладаюся, що фальшивий, - урочисто заявила місіс Джо.- Бо чого б він дарував його хлопцеві! Ану-но покажи.
Я дістав монету з папірця, і перевірка підтвердила її справжність.
– Але що це?
– скрикнула місіс Джо, кидаючи геть шилінга й хапаючи папірець.- Дві фунтові банкноти?
Таки й правда: дві замащені пухкенькі банкноти по фунту стерлінгів, здавалося, близько знайомі з усіма скоторинками графства. Джо знов схопив капелюха й побіг до «Веселих Моряків» з наміром повернути банкноти власникові. Поки Джо не було, я сидів на своєму звичайному ослінчику й невидюще дивився на сестру, впевнений, що незнайомця там уже не буде.
Незабаром Джо повернувся й сказав, що незнайомця справді вже немає, але що він, Джо, переказав у «Веселих Моряках», де власник може знайти свої гроші. Тоді моя сестра загорнула їх у шматок паперу й поклала під висушені пелюстки троянди в розписаному чайнику на буфеті у святковій вітальні. Там вони й залишилися лежати, ставши для мене джерелом гнітючих видив ще багато-багато днів та ночей.
Того вечора я довго не міг заснути, усе мені не сходило з думки, як незнайомець цілиться в мене з невидимої рушниці та як ганебно й ницо я повівся, вступивши в потаємну змову з каторжниками (про що я вже встиг був і забути). Та й згадки про напилка не давали мені спокою. Мене брав страх, що, коли я найменш цього сподіватимусь, він знов візьме й вигулькне. Зрештою я приспав себе думкою про візит до міс Гевішем наступної середи, але й уві сні не знайшов спокою: мені примарилось, наче з-за дверей насувається на мене напилок, а хто його тримає - не видко. Я аж закричав і прокинувся.
Розділ 11
У призначений час я знову був перед будинком міс Гевішем, і на мій несміливий дзвінок вийшла Естелла. Впустивши мене, вона замкнула хвіртку, як і першого разу, і знов я рушив за нею до темного передпокою, де горіла її свічка. Мене вона ніби й не помічала,- лише взявши в руки свічку, зверхньо кинула через плече: «Сьогодні ти сюди підеш», і повела в зовсім іншу частину будинку.
Коридор був довгий, він наче проходив крізь увесь перший поверх особняка. Але ми пройшли його тільки до половини, бо там Естелла зупинилась, поставила свічку долі й відчинила якісь двері. В них я знов побачив денне світло і вийшов на брукований дворик, по другий бік якого стояв будиночок, де колись, мабуть, мешкав управитель або завідувач закинутої броварні. На зовнішній стіні цього флігеля виднів годинник. Як і обидва годинники у покої міс Гевішем, він показував за двадцять хвилин дев'яту.
Ми ввійшли в розчинені двері флігеля й опинились у похмурій низькій кімнаті першого поверху. Естелла приєдналась до кількох чоловік, що вже були в приміщенні, і кинула мені на ходу:
– А ти, хлопчику, йди й постій он там, поки тебе спитають.
«Он там» означало біля вікна, отож я підійшов туди й став, розгублено втупившись у вікно.
Воно було мало не на рівні землі і виходило на найглу-хіший закуток занехаяного садка, де з грядки стирчали напівзігнилі рештки капустяних качанів та височів одинокий кущ самшиту, колись давно підстрижений у формі пудингу, яку тепер порушували свіжі паростки іншого кольору, так наче з цього боку пудинг прилип до сковороди й підгорів. Ось таке непоказне порівняння виникло у мене, поки я роздивлявся цей кущ. Звечора випав був сніжок, але він уже всюди встиг розтанути і тільки в цьому холодному закапелку залежався - вітер підхоплював його й жменями жбурляв на вікно, немов хотів укарати мене за те, що я сюди прийшов.
Я відчував, що моя поява урвала розмову гостей, і тепер вони всі стали розглядати мене. Кімнати мені не було видно, ото лише як вогонь каміна відбивався в шибці, але від усвідомлення того, що мене пильно роздивляються, я весь аж затерп.
У кімнаті було три леді й один джентльмен. Я не простояв біля вікна й п'ятьох хвилин, як у мене склалось таке враження, що вони всі лизоблюди та ошуканці, тільки кожен вдає, наче не знає цього про інших, бо, визнавши це, він (чи вона) мусив би й себе залічити до числа лизоблюдів та ошуканців.
Знудьговані й похмурі, вони сиділи, дожидаючи, поки хтось сподобить їх своєю увагою, а найбалакучіша з трьох леді силкувалась говорити якомога твердіше, щоб приховати позіхи. Ця леді, на ім'я Камілла, дуже нагадала мені мою сестру, тільки що вона була старша і (в чому я впевнився, приглянувшись) не мала таких виразних рис обличчя.
Хоча, коли я ближче придивився, то подумав: ще добре, що вона взагалі має які-небудь риси,- таке подібне було її обличчя до глухої сірої стіни.
– Бідолаха!
– рвучко промовила ця леді таким тоном, як у моєї сестри.- Він тільки сам собі шкодить.
– Було б куди похвальніше, якби він шкодив комусь іншому,- зауважив джентльмен.- Це набагато природніше.
– Кузене Реймонде,- втрутилась друга леді,- ми повинні любити свого ближнього.
– Але, Capo Покет,- відповів їй джентльмен,- кожен насамперед сам собі ближній!
Міс Покет засміялася, і Камілла теж засміялася й сказала (стримуючи позіх):
– І хто б подумав!
Мені, правда, здалося, що їм якраз припали до вподоби його слова. Третя леді, яка досі не озивалась, сказала з поважністю й переконаністю:
– Дуже слушна думка!
– Бідолаха!
– трохи перегодом повторила Камілла (увесь цей час - я відчував - вони дивились на мене).- Він такий чудний! Чи ж повірите - коли у Тома померла дружина, його просто несила було переконати, що дівчаткам доконче потрібні жалобні сукенки з найглибшими шлярками! «Та боже мій,- казав він.- Камілло, яке це має значення? Головне, щоб бідні сирітки були в чорному!» Це так схоже на Метью! І хто б подумав!
– В ньому є й добрі риси, є,- сказав кузен Реймонд.- Боже борони, щоб я став це заперечувати. Але він ніколи не мав і не матиме найменшого поняття про пристойність.
– Ви розумієте, що я мусила,- мовила Камілла,- просто мусила виявити твердість. Я заявила: «Я цього не допущу, родинна честь мені дорожча». Я сказала йому, що це буде ганьба для родини, якщо сукенки не матимуть глибоких шлярок. Я твердила про це від сніданку до самого обіду. Я зіпсувала собі шлунок. І кінець кінцем він зірвався, як то з ним буває, кинув одне недобре слово й погодився: «Роби, як знаєш». І тепер, дякувати долі, я до останніх своїх днів утішатимусь тим, що ту ж хвилину вибралася з дому, хоч була злива, і придбала все потрібне.