Великі сподівання
Шрифт:
За сніданком моя сестра оголосила про свій намір піти до міста разом з нами - ми мали залишити її у дядька Памблечука і забрати по дорозі додому, коли «покінчимо зі своїми вельможними леді», як вона висловилась, з чого Джо зробив висновок, що можна сподіватись найгіршого. Кузню замкнули на цілий день, і Джо крейдою нашкрябав на дверях (як мав звичай у тих рідкісних випадках, коли не працював) коротеньке «ПШОВ», доповнивши цей напис стрілкою, спрямованою в той бік, куди він вирушав.
Ішли ми пішки, і перед вела моя сестра, маючи на голові здоровенний касторовий капор, а в руках солом'яний кошик, подібний до того, в якому носять велику королівську печатку Англії, а також - дарма, що стояла погожа днина,- дерев'яні ступаки, запасну шаль і парасольку. Мені не ясно, для чого вона прихопила з собою всі ці причандалля - на знак покути чи, може, хизування,- але скорше, аби похвалитися своїм майном, як ото і Клеопатра [4] чи котрась інша розшаленіла можновладниця могла б винести на оглядини своє багатство під час карнавалу або якої процесії.
4
Клеопатра (69-30 pp. до н. є.) - остання цариця Єгипту.
Коли ми добулися до Памблечукової оселі, моя сестра прожогом вскочила туди й покинула нас посеред вулиці. Було вже близько полудня, і ми з Джо поспішили до дому міс Гевішем. Хвіртку, як звичайно, відімкнула Естелла, і Джо ту ж мить скинув капелюха, взяв його за криси й став зважувати в руках, так ніби мав серйозні підстави побоюватись, що капелюх не дотягує у вазі на одну восьму унції.
Естелла, не звернувши на нас ніякої уваги, рушила вперед у добре відомому мені напрямку. Я йшов за нею, а Джо за мною. Коли я оглянувся на Джо у довгому коридорі, він усе ще якнайретельніш зважував капелюха в руках, ступаючи широкими кроками, але навшпиньках.
Естелла сказала нам обом увійти, отож я взяв Джо за вилогу і запровадив на очі міс Гевішем. Вона сиділа за туалетним столиком і зразу ж обернулася до нас.
– О!
– промовила вона до Джо.- То це ви чоловік сестри цього хлопця?
Я ледве міг собі й уявити, що мій любий Джо може стати таким не схожим на самого себе, а більше схожим на якогось дивовижного птаха, коли він так оніміло застиг з розтріпаним жмутком волосся на маківці і з розтуленим ротом, немов дожидав хробака.
– То це ви чоловік сестри цього хлопця?
– повторила своє запитання міс Гевішем.
Як це не прикро, але протягом усієї розмови Джо вперто звертався саме до мене, а не до міс Гевішем.
– Бачиш, Піпе, воно така справа,- почав нарешті Джо вельми розважливим, щиро довірливим і водночас глибоко чемним тоном,- що я таки взяв та й оженився з твоєю сестрою, а до того був, як то мовиться, парубком.
– Ага,- зауважила міс Гевішем.- І ви виховали цього хлопця з тим, щоб узяти його собі за підмайстра? Так я розумію, містере Гарджері?
– Ти ж знаєш, Піпе,- відказав Джо,- що ми з тобою завше були друзями і не раз балакали, як воно тоді чудовно буде. Але я нічого, Піпе,- коли маєш хоч найменшу нехіть до цієї роботи - ну, що, мовляв, бруд, і сажа, і всяке таке,- то ніхто тебе й не силуватиме.
– А чи хлопець,- запитала міс Гевішем,- коли-небудь висловлював свою нехіть? Чи подобається йому це ремесло?
– Ти і сам, Піпе, гаразд знаєш,- мовив Джо ще розважливішим, довірливішим і чемнішим тоном,- що завше про це мріяв, скільки жив.- (Ще й не прозвучали подальші слова, а я вже вгадав з вигляду Джо, що він зараз приточить сюди риму зі своєї епітафії.) - І ні про яку нехіть ти не говорив - ти завше про це мріяв, скільки жив.
Даремно пробував я переконати його, що він повинен звертатися до міс Гевішем. Що дужче силкувавсь я показати йому це жестами й мімікою, то довірливіш, розважливіш і чемніш промовляв він таки до мене.
– А договір ви принесли?
– запитала міс Гевішем.
– Ну, Піпе, знаєш,- відказав Джо, немовби вважав трохи несерйозним це запитання,- ти ж бачив, як я поклав його в капелюха, то він там і лежить - хіба ти не знаєш?
– З цими словами він дістав і простяг його - знов-таки не міс Гевішем, а мені. Я аж знітився з сорому за свого любого Джо - з сорому, де правду діти,- коли побачив, як Естелла, стоячи за кріслом міс Гевішем, зухвало сміється очима. Я взяв документ з його рук і передав міс Гевішем.
– То ви не розраховуєте,- сказала міс Гевішем, проглянувши папір,- ні на яку винагороду за навчання хлопця?
– Джо!
– докірливо кинув я, оскільки він затято мовчав.- Чого ти не відповіси…
– Піпе,- зупинив мене Джо, аж ніби образившись,- таж воно така справа між нами, що на це й відповідати нічого, бо ж ти знаєш, що відповідь лиш одна: ні. Ти знаєш, що ні, Піпе, то нащо мені й повторювати?
Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.
– Піп заслужив на винагороду,- сказала вона.- Ось тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.
Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.
– Це дуже з твого боку щедро, Піпе,- сказав Джо,- щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,- мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібратськи звернувся до міс Гевішем,- а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я - виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок… е-е… передали… щоб він… задля спокою душі… які й не думали, не гадали…- тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: - І в думках такого не мав!
– Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.
– На все добре, Піпе,- сказала міс Гевішем.- Випусти їх, Естелло.
– А мені ще приходити, міс Гевішем?
– поспитав я.
– Ні. Тепер твій господар - Гарджері. На одне слівце, Гарджері!
Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:
– Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.
Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,- знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.
Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: «Дивовижа!» Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє «Дивовижа!», Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями. Нарешті він висловився дещо докладніш: «Ну й дивовижа, Піпе!», після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.
Я маю підстави припускати, що хоч клепки Джо й зазнали такого незвичайного струсу, невдовзі вони знов стали дієздатні, і дорогою до Памблечука він вигадав один хитромудрий план. Припущення мої підтверджуються тим, що сталось у вітальні цього гидкого крамаря, коли ми ввійшли й побачили, як моя сестра провадить з ним раду.