Велика, більша й найбільша
Шрифт:
Горошок зітхнув.
— Усіх любити не можна.
— Чому?
— Бо не всі добрі, — пояснив Горошок.
Яцек кивнув головою. Капітан саме виїздив на Мейську. Він вимкнув газ і почав гальмувати, коли Яцек узяв Іку й Горошка за руки.
— А ви не могли б, — сказав він несміливо, — зробити так, щоб усі були добрі?
Запала мовчанка. Горошок та Іка спантеличено перезирнулися. На щастя, їх виручив Капітан. Він зупинився й оголосив:
— Мейська, 1. Прошу виходити, бо вже пізно!
Горощок
— Це тут, — сказав хлопчик. — Ви коли-небудь до мене ще завітаєте?
— Так, так, завітаємо, — пообіцяли Горошок та Іка.
Потім поцілували його, швидко збігли вниз і на мить затрималися в під’їзді.
Вони почули, як Яцек двічі постукав у двері. Двері відчинилися, і залунали два радісні вигуки:
— Яцку! Синку!
— Мамуню!
Горошок з Ікою всміхнулися і, штовхнувши одне одного ліктями, вибігли на вулицю.
Коли Капітан рушив з місця, Іка сором’язливо промовила:
— Красно вам дякуємо, Капітане! Без вас ми не змогли б нічого зробити.
— Твоя правда, Іко, — підтакнув Горошок. — Ми вам дуже вдячні, Капітане!
Капітан весело засміявся.
— Любі ви мої, — сказав він. — Ми з вами приятелі. Разом ми можемо зробити багато. Сподіваюся, тепер ви частіше мене відвідуватимете.
— Таж… — почав Горошок.
— Ми ж завтра до вас прийдемо! — гукнула Іка.
— Звичайно! — підтримав її Горошок. — Коли тільки можна.
— Треба, — відповів Капітан. Він завернув, пригасивши вогні, у ворота і зупинився коло їхнього під’їзду. — Отже, до завтра.
— До завтра, до завтра…
— На добраніч, на добраніч…
На третій поверх збігли притьмом. Поскидали плащі ввімкнули світло, посідали перед радіоприймачем. За вікном шуміли дощ і вітер, але в кімнаті було затишно, тепло і трохи сонно. Чарівне зелене око приймача знову заблимало, мов у такт веселій мелодії, що розгорнулася в ефірі, як барвистий, буйний хвіст невідомого птаха.
Горошок та Іка мовчали. Все, що сталося, нагадувало чи то сон, чи то дивний фільм, де вони самі брали участь. Обоє були дуже щасливі й дуже втомлені. Їм не хотілося навіть розмовляти.
Аж от нагло задзвонив телефон. Іка зняла трубку.
— Алло, слухаю.
У трубці хтось кахикнув, пробурмотін сам до себе “ох сирість, сирість” — і лише потому долинув застуджений голос — цього разу дуже лагідно:
— Говорить телефон із третьої кабіни на Головному вокзалі. Мої товариші доручили мені поздоровити вас. Я особисто також бажаю вам усього найкращого.
— Щиро дякую, — відповіла Іка і шанобливо присіла.
Тієї ж самої миті обізвався радіоприймач:
— Я також поздоровляю.
— Щиро дякую, — вклонився
Потім вони знову слухали музику, скидалися очима і посміхалися.
Так скінчився цей день — день першої Великої Пригоди.
Наприкінці, перед самим приходом Ічиних батьків, Горошок сказав:
— Все-таки це треба обміркувати.
— Що там іще? — сонним голосом запитала Іка.
— Як зробити так, щоб усі люди були добрі.
Дощ ущух і на ранок обернувся в туман. Удень туман став такий густий, що довелося запалити в помешканні світло. А на вулиці за десять кроків нічого не було видно.
Розуміється, батьки одразу ж почали нарікати: “От тобі й погода, і що це за погода, з такою погодою…” — і так далі, і тому подібне.
Горошок вислухав це спочатку у себе вдома, потім у Іки, бо Ічин батько саме розкладав пасьянс і наспівував собі під ніс:
— Ну й погода,
Ну й погода,
Просто диво, — не погода.
Співав він на мотив пісні “Випив Куба у Якуба”, а Іка розв’язувала задачі. Коли вона закінчила, Горошок штовхнув її в бік.
— Непогана погода, га?
Іка похитала головою.
— І це все, що тебе хвилює?
Але Горошок спокійно відказав:
— За такої погоди, як сьогодні, можна навіть удень піти до Капітана, і ні одна людська душа того не помітить. Га?
— Татуню! — сказала Іка. — Чи можна нам з Горошком вискочити на подвір’я?
У батька виходив пасьянс, і тому він знову замугикав на той самий мотив:
— Але тільки на подвір’я
Можна скочить.
Далі — ні!
І одразу ж додав переляканим голосом:
— Тільки благаю вас… з третього поверху не скачіть. Зійдіть краше сходами.
— Дотепи, — пробурмотіла Іка.
Вийшли мовчки. Бо в день, хай навіть і такий темний, і такий туманний, як сьогоднішній, вони не йняли віри, що справді була та пригода і що Капітан додержить своєї обіцянки, чи він чекає на них, чи пам’ятає, чи схоче пам’ятати.
Дверцята були відхилені. Але якось убого, прозаїчно: видно було, що завіси попсовані. Краплі води стікали по шибках, короб похилився на зламаній ресорі. Важко собі уявити сумнішу картину.
Це був, напевне, не він, учорашній Капітан, вірний товариш і друг.
Горошок з Ікою мовчки перезирнулися. А потім, щоб краще все згадати, відчинили рипучі дверцята й сіли коло погнутого, дротом обмотаного керма.
Їм не хотілося розмовляти. Навіть пошепки. Навіть думати не дуже хотілося. За шибками клубочився туман, було надзвичайно тихо. Та от серед цієї тиші десь дуже-дуже далеко спершу забринів чийсь голос. Потім усе голосніше, ближче. Знайомий голос. Він щось курникав. І лунав дедалі тепліше і веселіше.