Велика, більша й найбільша
Шрифт:
Іка з несподіванки позадкувала. Чоловіки, що юрбились біля прилавка, за яким стояла вродлива продавщиця, зареготали, а міліціонер ступив до неї.
— Ну, що ж ти тут робиш? — повторив він.
Іка почервоніла з сорому й люті. Вона терпіти не могла, коли з неї сміялися, а надто, коли з нею поводилися, мов з дошкільницею.
— Я, власне, вас шукаю, — відповіла вона гостро.
— О-го-го! — здивувалися всі.
Міліціонер спохмурнів:
— А це ж чому?
— А тому, — випалила Іка, — що на станції
Тепер уже всі зайшлися сміхом. Тільки цього разу почервонів міліціонер, а не Іка.
— Що за шахрай! Який він? Тихіше, громадяни! — крикнув він.
Всі замовкли. А Іка похолола. Бо вона зовсім не знала, який на вигляд отой шахрай. Та ще й його прізвище вилетіло у неї з голови. Що робити? Як переконати цих людей, що вона каже правду?
— Є… є оголошення про розшук… — почала вона несміливо.
Міліціонер не слухав її. Він сердився. У Трушеві він служив недавно, але трушівські дітлахи встигли вже не раз йому допекти. От і зараз він подумав, що це дівчисько просто глузує з нього.
— Ого, товаришу сержанте, — посміхнулася вродлива продавщиця. — Громадянка хоче вам допомогти, а ви такі нечемні.
Міліціонер почервонів, як транспарант.
— Що за оголошення? Що за жарти? Що за шахрай?
— Справжній шахрай, — вигукнула з розпачем Іка. — І звуть його… звуть його… Євстахій!
І тут усі присутні, навіть продавщиця, знову зареготали, аж у боки бралися.
А міліціонер схопив Іку за плече.
— Євстахій? — перепитав він. — Саме Євстахій? — Він підвів Іку до дверей і виставив її за поріг.
— Хто тобі дозволив кепкувати з мого імені? — гукнув він услід.
— О-го-го-го! — заливалися в пивниці. — Євстахій, Євстахій…
Грюкнули двері, й Іка опинилася на вулиці під дощем і вітром.
Їй хотілося плакати з досади отакої. Треба ж, щоб міліціонера звали так само, як шахрая. Що ж тепер робити?
Либонь, Іці не пощастило б стримати сльози, та, на щастя, коли вона підбігала до Капітана, в глибині вулички у блідому мигтінні ліхтаря вгледіла іншого міліціонера.
— Євстахій, — схлипнула вона ще раз і… і раптом пригадала прізвище: Кужевик.
Так, Кужевик. І водночас у голові народилася нова ідел. Дівчинка припала до Капітанової шибки.
— Прошу вас, Капітане, — скоромовкою кинула вона, — прошу вас їхати на станцію. Згода? Я зараз там буду.
— Згода, — відповів Капітан і слухняно увімкнув мотор.
А Іка щодуху побігла за міліціонером, що зникав у глибині вулиці.
Зараз їй уже не хотілося плакати. Швидше навпаки.
Та, незважаючи на це, вона, підбігши до міліціонера, почала голосно схлипувати.
— Товаришу міліціонере! Громадянине міліціонере!
Повновидий, немолодий уже міліціонер одразу ж обернувся і підбіг до Іки.
— Що
Він був такий симпатичний, що на мить Іка навіть завагалася. Чи не розповісти йому все прямо і без викрутасів.
Але ні! Бо що ж буде, коли й він не повірить? Час минав, і невідомо, як там Горошок дає собі раду. Ні! Зараз вона вже не може ризикувати. І Іка, жалібно схлипуючи, пробелькотіла:
— Я загубилася, громадянине міліціонере. Я мала… мала зустріти тут свого… свого дядечка на станції… і… і не знайшла ані станції, ані дядечка, ані… ані…
Міліціонер щиро засміявся.
— Але ж, товаришко, — заговорив він приємним, трохи застудженим голосом. — Де ж це бачено, щоб так плакати, товаришко?
Іка вдала, ніби поволі заспокоюється, але насилу стрималася, щоб не всміхнутися переможно.
— О дядечко, дядечко!.. Дядечко, — цокотіла вона. — Він такий хороший. Він мав чекати на станції…
— Ну, ходім, — сказав міліціонер, беручи Іку за руку і простуючи до станції.
Вдалині приязно мигнув червоний вогник Капітана. Іка весело розсміялася і затріщала, мов друкарська машинка.
— А ви, громадянине міліціонере, не знаєте мого дядечка? Він такий веселий і… і зветься Євстахій Кужевик. Не знаєте?
— Як зветься? — гостро спитав міліціонер, приставши.
— Таж я вам сказала, — ввічливо відповіла Іка, — Євстахій Кужевик. Товариш Євстахій Кужевик.
Міліціонер ще дужче стиснув її руку і рушив так швидко, що Іці доводилося майже бігти. Але вона не замовкала:
— А він такий веселий. Інколи для сміху чіпляє собі такі смішні вуса… вони йому пасують.
— Чіпляє собі вуса? — перепитав міліціонер.
— Так, так, — підтакнула Іка. — У нас у сім’ї навіть рвилюються. Кажуть, у кого вуса, той уночі хропе.
— Хропе?
— Так. Але, громадянине міліціонере, — дивувалася Іка — хіба хропти шкідливо? А дядечкові вуса дуже пасують.
— Пасують? — пробурмотів міліціонер.
У кінці вулички заблимали вже вогні станції, коли здалеку засвистів паровоз. Іка поблідла зі страху: а що буде, коли вони вирішать поїхати саме цим поїздом?
Очевидячки, міліціонер подумав те ж саме, бо він раптом побіг, тягнучи за собою Іку.
Поїзд наближався. Дедалі виразніше було чути стукіт коліс і пахкання паровоза. А до станції вже залишалося тільки двадцять… тільки десять… тільки два кроки!
Міліціонер рвонув двері. Вони з грюком розчахнулися.
Перший, кого вони побачили, був Горошок. Горошок, що затуляв собою маленького хлопчика в синьому беретику і пальтечку, в сірих черевичках і штанцях, Горошок, блідий і рішучий, Горошок, що намірив свого пугача на товстого чоловіка, який замахнувся для удару.
І тоді Іка заверещала: