Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Даруйте, — шепнув Горошок, відсмикуючи руки од керма.
— Нема за що, — вже лагідніше відповів Капітан. — Домовились?
— Авжеж.
— Тоді поїхали. На Центральний вокзал, так?
— Так.
І подорож почалася. Мотор зашумів дужче, легко ввімкнулася перша, потім друга передача, і от Капітан разом з Ікою і Горошком, засвітивши фари, виїхав поволі за браму на мокрий вуличний асфальт. Тихо зарипіла щіточка на вітровій шибці, і Капітан, одразу набравши швидкість сорок кілометрів за годину, покотив до Центрального вокзалу.
Машина йшла
— Браво, Капітане! — вигукнула Іка.
Проте Капітан навіть розсердився.
— Даруйте, — од казав він сухо, — але, їдучи містом, я не розмовляю.
— Це мені даруйте, — пробубоніла збита з пантелику Іка.
Ще поворот, хвилинна зупинка перед світлофором на перехресті — і от уже величезні освітлені вікна Центрального вокзалу.
Горошок штурхнув Іку під бік і показав на здорові дзиґарі над входом.
— Поглянь-но, маємо чотири години до повернення батьків.
— Тож не марнуйте час, — втрутився Капітан, гальмуючи проти головного входу. — Я чекатиму тут.
Горошок та Іка мовчки натягнули плащі, вийшли з машини і рушили до почекальні.
Самі знаєте, як то воно на Центральному вокзалі. Там може загубитися не тільки трирічний малюк, там тридцятирічний чоловік може розгубитися. І що тут дивного? Зважте самі: до входу безперервно під’їздять автомобілі, до них підбігають носильники, забираючи валізки у пасажирів; від трамвайних, автобусних і тролейбусних зупинок безперервними потоками рухаються люди з речами; перед касами, кіосками, довідковими бюро, виходами на перон — юрби людей, весь час хтось когось кличе, люди прощаються, зустрічаються, лунає гучномовець:
“Увага! Увага! Швидкий поїзд “Варшава-Прага-Париж” рушає з першої колії першої платформи. Просимо пасажирів зайняти свої місця”.
“Починається посадка на пасажирський поїзд до Вроцлава, друга колія третьої платформи”.
“Черговий Міцяк, зайдіть до начальника вокзалу”. “Швидкий поїзд “Москва-Берлін” прибуває на третю колію п’ятої платформи”…
І от, коли у цю тісноту, гамір і колотнечу потрапили Іка й Горошок, не слід дивуватися, що в першу хвилину вони трохи спантеличилися. Бо ж досі все, власне, робилося наче само по собі, майже без їхньої участі. А що далі?
Горошок подивився на Іку, Іка на Горошка. Вони стояли якраз посеред зали. Довкола плив гомінливий натовп подорожніх. Хтось казав: “Запнися добре шарфом”, хтось обіцяв: “Одразу ж напишу, ще сьогодні напишу”.
— То й що? — поглядом запитала Іка.
— Де його шукати? — відповів так само Горошок.
А вголос обоє разом сказали:
— То що ж робити?
І обоє зраділи, бо це, здається, добра прикмета. Та прикмета прикметою, а як діяти далі — невідомо.
— Тут його немає, — мовив Горошок.
— Авжеж.
— Якби він тут був, дорослі самі б його знайшли.
— Правду кажеш.
— Але, — міркував далі вголос Горошок, — тут могли
— Його хтось міг побачити, — підхопила Іка.
— І запам’ятати, що з ним сталося.
Але цього речення Іка вже не чула, бо саме на них налетів якийсь запізнілий пасажир з двома великими валізами. Відіпхнув Іку в один бік, Горошка в другий — і кинувся знову в людський натовп.
— Гей, чоловіче, — гукнув розлючений Горошок, — Вісла горить, чи що?
Він хотів повторити Іці свій дотеп, як раптом помітив, що її поряд немає.
Довкола вирувала юрба чужих дорослих людей, заклопотаних своїми справами. Але Іки не було.
— Іко! — гукнув Горошок, кинувшись у юрбу.
Він ударив когось ліктем у ногу, когось головою в живіт, заплутався у чиємусь плащі. Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Горошок повторив кілька “даруйте” і все даремно. Іка загубилася. Нарешті, Горошок зупинився, глибоко зітхнув і став лічити спершу від одного до десяти, а потім навпаки, тобто від десяти до одного: десять, дев’ять, вісім, сім і так далі. Так навчав його батько збиратися з думками.
І справді, він зібрався з думками. Що й говорити, добре почали вони пошуки — самі погубилися.
— Гаразд, — мовив собі Горошок, — головне — спокій. Тільки витримка може нас урятувати. Треба обміркувати, як її тепер знайти? По-перше, можна піти до чергового по вокзалу і попрохати, щоб Іку викликали по радіо. Але сором туди йти та й шкода часу. А по-друге? Що ж по-друге? Ага, вже знаю!
І от у натовпі подорожніх, посеред зали Варшавського Центрального вокзалу розітнулося голосне, аж виляски пішли, “кукуріку”. Проте це не був півень.
Кукурікав Горошок, примруживши очі і ставши навшпиньки.
Одразу ж навколо з’юрмилось чимало людей.
— Що йому?
— Бідолашна дитина.
— Хуліганство, от що! Яка там “бідолашна дитина”!
— А може, він хворий? — говорили люди навколо.
Горошок почервонів, але знову закричав: “кукуріку!”
— Лікаря! — покликав хтось.
— Міліція!
Тут хтось схопив Горошка за руку і суворо запитав:
— Що це за вихватка? — і то, власне, був міліціонер. На щастя, тієї миті поруч озвався спокійний Ічин голос:
— Даруйте, товаришу міліціонере, але це мій братик.
— Так чому ж він кукурікає? — всміхнувся до гарненької дівчинки міліціонер.
Усміхнувся, але руки з Горошкового плеча не зняв.
— Бо він ще надто малий і не надто розумний, — відповіла з чарівною усмішкою Іка і потягла Горошка за рукав. Потім шанобливо присіла і додала: — Даруйте, ми мусимо йти, бо мамуня чекає. До побачення, товаришу міліціонере.
Міліціонер козирнув їй дуже хвацько. Люди розступилися, хтось сказав: “Яка славка дівчинка”, ще хтось: “Яка розумна і турботлива”. Іка ж, витягши Горошка з натовпу, одразу ж перестала чарівно всміхатися і просичала: