Велика, більша й найбільша

Брошкевич Ежи

Але одразу ж по тому дикторка повідомила дальшу новину.

— Від учора над Центральною Африкою шаленіють урагани і піщані бурі.

— Піщані бурі? — перепитала Іка. — Такі як…

— Ти-и-и-хо, — вже справді розсердився Горошок.

— Загальне занепокоєння, — провадила дикторка, — викликає доля пасажирського літака французьких авіаліній, що стартував сьогодні з аеродрому в Браззавілі, і відтоді, як увійшов у смугу урагану, не подає ознак життя. У літаку разом з екіпажем — сімдесят вісім чоловік. Пошуки тривають.

По

секундній паузі дикторка почала передавати дальше повідомлення, але Горошок перестав слухати. Підвівся.

— Сімдесят вісім чоловік, — сказав він.

— Як називається той аеродром?

— Браззавіль.

— А де це?

Горошок вийшов на хвилину до іншої кімнати і повернувся з атласом. Він знайшов велику мапу Африки і мовчки розклав її на столі. Обоє схилилися над жовто-брунатно-зеленим континентом, оточеним блакитними плямами морів та океанів.

— Тут, — сказав Горошок, — Браззавіль… Це Конго. В Екваторіальній Африці.

— Екваторіальній? — здивувалася Іка.

— Так… Екваторіальна — означає Центральна.

— Чому?

— От причепилася — чому й чому, — спалахнув Горошок гнівом. — Бо там екватор.

Іка, звичайно, образилась.

— Гаразд, гаразд… А що означає біохімія?

Горошок знизав плечима.

— Знаю, але не скажу.

Іка хотіла уїдливо розсміятися, але раптом спитала:

— Що таке?

— Ану лиш! — гукнув Горошок. — Гикавка на неї напала, чи що?

Справді, було чого дивуватися. Голос дикторки, що саме сповіщав про новини з Польщі, чомусь почав уриватися. Скаже кілька слів — раптом з радіоприймача лунає якийсь писк.

Це було навіть смішно.

— Як повідомляє наш Келецький кореспондент, — чути було з приймача, — фабрика… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… понад план. Виконано… пі-пі-пі, паа-паа-паа, пі-пі-пі… і електричних нагрівальних приладів.

— Хі-хі-хі, — розсміялася Іка, — …пі-пі-пі понад план! Але Горошок раптом споважнів.

— Стривай-но! — крикнув він. — Це ж… — І затнувся.

Дикторка вже замовкла. За хвилину мав початися симфонічний концерт. А все ж той таємний сигнал не змовкав: пі-пі-пі… паа-паа-паа, пі-пі-пі. І знову три коротких писки, три довгих, три коротких.

— Три короткі, три довгі, три короткі… — прошепотіла Іка. — Що це таке?

— Це, — сказав Горошок, — SOS! Ти розумієш? SOS!

— SOS?

— Так.

Вони дивилися одне на одне широко розплющеними очима.

— Хтось кличе на допомогу! — сказав Горошок.

— Хтось просить порятунку! — тихо додала Іка.

Сигнал пролунав ще раз і замовк.

А з радіоприймача лунав спокійний і лагідний голос дикторки з Катовіц:

— Починаємо концерт Великого симфонічного оркестру Польського радіо під керівництвом Яна Крєнза, за участю скрипальки Ванди Вилкомирської. Зараз ви почуєте у виконанні оркестру увертюру до опери Вольфганга Амадея Моцарта “Весілля Фігаро”.

Після недовгої паузи заграла музика. Здавалося, ціла юрба скрипок, заливаючись

дзвінким сміхом, притьмом збігала скляними сходами.

Та Горошок і Іка забули про музику.

Адже хтось кликав на допомогу. Хтось подавав сигнал SOS, сподіваючись на порятунок.

Десь над морями і суходолами шаленіла буря. Пливли океанами крижані гори, загрожуючи кораблям. Туман підстерігав літаки. Над Центральною Африкою не і вгавали урагани, і саме там зник великий пасажирський літак.

І Іка й Горошок мовчки ззирнулися, — це вже було серйозніше, ніж пригода з малим хлопчиком, що загубився на вокзальному пероні. Невже й справді хвилину тому вони иочули розпачливий сигнал як поклик про порятунок?

— Але хто кликав? Звідки? Чому? Невідомо.

У Іки заблищали очі. Але цього разу Горошок знав, що робити.

Він суворо нахмурився і згорнув атлас.

— Накинь плаща, — наказав він коротко. — Передовсім нам треба порадитися з Капітаном.

Іка кивнула головою й підбігла до вікна. Але голос її одразу ж упав.

— Горошку, — сказала вона, — Горошку, він не подає жодних сигналів. Нічого не вийде.

— Що значить “нічого не вийде”! — гукнув Горошок.

Іка лише прикусила губу і, перш ніж Горошок устиг г вимкнути приймач, погасити лампу й накинути плаща, вона була вже на сходах.

Горошок наздогнав її аж унизу.

— Так ви прийшли, — сказав Капітан.

— Прийшли, — повторили Іка з Горошком.

— Сідайте, — сказав Капітан, відкриваючи дверцята.

Голос у нього був дуже поважний.

— Почули сигнал? — спитав він.

— Так.

— Зрозуміли його?

— Так, — прошепотіла Іка.

— Ми-то зрозуміли, — сказав Горошок. — Я знаю азбуку Морзе, і ми обоє знаємо, що означає 808. Але ми не знаємо, звідки прийшов той сигнал? Хто його подавав? Нащо? І чи той сигнал адресований саме нам? Ми хочемо…

— Ми хочемо знати, — перебила його Іка.

— Ми хочемо знати… чи то до нас звертались? — закінчив Горошок.

— До вас, — сказав Капітан.

Власне, вони й чекали такої відповіді. Та коли вони її почули, коли вона пролунала голосно, обоє стерялися. У дітей забило дух, а всі думки розбіглися, ніби їх розвіяв нічний вітер.

— Але… чому? — нарешті пошепки запитав Горошок.

— Чому саме до нас? — повторила Іка.

— Бо тільки ви, — відповів Капітан, — можете зарадити людям, які потребують допомоги.

— Як це — ми?

— Чим ми допоможемо?

— Послухайте, — суворо сказав Капітан. — Ніхто вас не змушуватиме. Тут така справа, що й дорослі люди теж завагалися б. На жаль, дорослі нічим тут не допоможуть. Бо тільки ви можете щось зробити.

— Але як? — гарячково запитав Горошок. — І зрештою, хто це…

— Коли ви почули сигнал? — перебив його Капітан.

— Під час вечірньої передачі останніх новин.

— Одразу ж після повідомлення про бурі над Африкою!

— І про літак, що зник!