Велика, більша й найбільша
Шрифт:
А тим часом, як тільки вони оговталися, як тільки звикли до притишеного навушниками шуму моторів, дітей вразило одне, що все відбувається так, ніби… нічого не відбувається.
Ніч була темна. Місяць ще не зійшов. Вгорі миготіли зірки, але негусто. Літак летів — це правда. Проте нашим пасажирам уявлялося, ніби вони сиділи у нерухомому човні на нерухомому ставку.
Отож, коли вони вже призвичаїлися до кабіни і до того, що летять, Горошок та Іка перезирнулися, відчуваючи, як до них повертається певність. І тут Іка,
Іка нахилилася до Горошка і щось прошепотіла. Горошок її не почув. Зате Як почув. У навушниках залунав його голос:
— Це нічого, що ви не назвали себе. Я і так знаю, що товаришка у спідниці — не Горошок, а товариш у штанях — не Іка, а саме навпаки. Зрештою, мені дуже приємно познайомитися.
Горошок штурхнув Іку.
— Нам теж! — закричав він.
Іка кивнула головою.
— Не трусить, га? — спитав Як.
Лише тепер у них розв’язалися язики.
— Анітрошки, — почала Іка. — Я й не знала, що ми летимо. Просто не віриться.
— А крім того, — провадив Горошок, — коли летиш уперше, та ще в пітьмі… і в таких умовах…
— Розумію, — втрутився Як.
— Так, — провадив Горошок, — усе якось незрозуміло. Ми летимо так тихо… ніби й зовсім не летимо.
— Тільки не поспішайте, шановні товариші, — перебив Як. — До ранку ще далеко. Польоти бувають усякі. Там, куди ми летимо, аж ніяк не тихо.
Нема чого критися, перші хвилини польоту принесли стільки нового і несподіваного, що вони мало не забули про мету своєї подорожі.
Але почувши ті слова Яка: “Там, куди ми летимо!”, вони одразу ж згадали про все.
Першою хотіла щось сказати Іка, але Горошок зупинив її рішучим рухом руки.
— До речі, — сказав він, — ми повинні дізнатися у вас, що нам робити далі?
— Яке у нас завдання? — то докинула Іка.
— І як нам діяти?
— От і чудово, — сказав Як цього разу підкреслено поважним тоном, а потім щось прошепотів сам до себе. І повторив ще раз: — От і чудово. Кажете — що робити?
— Так.
— Гаразд! Однак спершу я мушу вам, мої любі й шановні товариші, сказати, що ви мені до вподоби. Це не на тему, але це факт.
Іка й Горошок уклонилися до циферблатів.
— А справи такі, — вів далі Як. — Пощастило встановити, що той “Дуглас”… тобто, той пасажирський літак… приземлився приблизно на двадцятому градусі північної широти і майже на тринадцятому градусі східної довготи. Отже, по-перше, ми маємо його знайти.
— Як? — спитав Горошок.
— Адже такий літак у пустелі — це однаково, що піщинка на величезному майдані, — додала Іка дуже розумно, хоч Горошок скривився і буркнув щось таке: “Облиш мудрування”.
— Справді, — підтвердив Як. — Та коли нам відомі географічні координати — довгота і широта, то стає зрозуміліше, в якому місці того майдану слід шукати. Широта відома точно, звідки
— Ясно, — втрутилась Іка.
Горошок знову роздратовано скривився, а Як жартома спитав:
— Що “ясно”?
— Ну… — почала Іка й замовкла.
Як тихо засміявся.
— Розумію, — сказав він. — Отож ми, ясно, дістанемося двадцятого градуса північної широти і полетимо вздовж нього, по прямій. На місці будемо не раніш як на світанку. Тільки було б видно. О… це найбільший клопіт: чи буде видно.
— Там же буря… — почав Горошок.
— Ото ж то й воно, — невесело визнав Як. — Така буря — не жарти. Щоправда, метеорологічні станції передають, що буря йде на північ, однак, по-перше, ми все-таки маємо крізь неї прорватися, по-друге, боюся, що нам ще дістанеться. Але не треба наперед побиватися. Поживемо — побачимо. Правда, товаришко Іко?
Іка сиділа дуже рівно, зціпивши губи. Видно було, що вона сердита, як бісеня, а найгірше, що сама на себе. Тут вона вдячно всміхнулася.
— Правда, — відказала вона скромно. — Однак з усім цим ви й самі зможете впоратися.
— Звичайно, — підтакнув Горошок.
— Звичайно, — повторила Іка. — Усе ви. А що ж ми будемо робити?
— Гм, — замислився Як. — Бачте… все з’ясується тільки на місці.
Од тих слів обоє так і підскочили.
— Як це? — скрикнули вони разом. — Як це?
Як аж зайшовся сміхом.
— Ви що, тренувалися хором гукати? — спитав він.
Але їм зараз було не до жартів.
— Даруйте, — сказав Горошок. — Прошу, однак, ставитися до нас серйозно.
— Атож! — вельми рішуче підтримала його Іка.
— У нас є завдання, — сказав Горошок. — Завдання дуже і дуже важливе. Ми хочемо його виконати. Хай це буде не знаю що! Але нам треба що-небудь знати! Знати, до чого готуватися!
— І що обміркувати! — закінчила Іка.
Як з хвилину помовчав. Сміятися він облишив. І навіть трохи погойдав крилами з подиву. Нарешті сказав:
— Доречно. Дуже доречно. Я вас теж перепрошую за жарти…
— Але ж ми зовсім не сердимось, — закричали Іка й Горошок. — Ми тільки заради справи!
— Ото ж то й воно, — відказав Як. — А справа, власне, така, що все доведеться вирішувати на місці. Тут заздалегідь нічого не передбачити. Життя саме підкаже…
— Але… — протягнув Горошок.
— Та гаразд, гаразд, — перебив його Як. — Хочеш сказати, що все-таки дещо можна передбачити й наперед. Так?
Обоє кивнули. Кивнули дуже рішуче.
— Звичайно, — сказав Як, — є й така можливість. Скажімо, такий план: знайдемо літак, достеменно визначимо широту і довготу, а потім кинемо кілька листів з цією інформацією над найближчим виселком, звідки можуть послати рятувальну експедицію. Там є одне таке містечко… десь кілометрів за сто від імовірного місця приземлення. Називається воно Ят.