Велика, більша й найбільша
Шрифт:
— Отже, — сказав Капітан, — це саме той літак.
Діти оніміли.
Тепер уже вони нічого не розуміли. Бо все уявлялося таким дивним і таємничим, що розмови були даремні. Горошок хотів спитати: “Аж в Африці?” — а Іка: “Так страшенно далеко?”, але їм просто забракло слів.
— На самому початку бурі удар грому вивів з ладу радіостанцію того літака, — говорив Капітан. — Потім сталася аварія одного двигуна. Під час польоту над пустелею літак однесло бурею далеко од курсу. Нарешті, він змушений був приземлитися, пошкодивши при цьому шасі. На щастя, ні пасажири,
— Але ж ми чули сигнал, — одізвався Горошок.
— Лише ви, — сказав Капітан. — І тільки тому, що ми — ви і я — друзі. Більше ніхто з людей його не вловив і не почув.
— Чому?
Капітан злегка кашлянув, ніби хотів приховати хвилювання.
— Радіопередавач того літака, — сказав він, — був дуже важко… точніше, смертельно поранений. Незважаючи на це, він спробував ціною надзвичайних зусиль передати ще кілька останніх сигналів. Він був уже неспроможний повідомити людей і поклав принаймні нам, машинам, що служать людям і дружать з ними, сповістити, що і він, і увесь літак прагнули до кінця виконати свій нелегкий обов’язок. А оскільки, — вів далі Капітан, — оскільки в нашому машинному світі вже відомо, що ми з вами здружилися й порозумілися, цей сигнал і передано сюди.
— Хто передав?
— Антени. Щогли радіостанцій Кейптауна, Парижа, Осло і Києва. Вони прийняли сигнал і передали його у Варшаву, а тут я порадив вашому радіоприймачеві повідомити вас.
— Але як це сталося? — спитала здивована Іка.
— У нас є свої засоби, — відповів Капітан, — ми, мирні машини, підтримуємо широкі міжнародні зв’язки. Не те, що воєнні машини, які…
— Даруйте, — перебив Горошок. Голос його тремтів і зривався від хвилювання. — Ми почули сигнал і зрозуміли його. Ми одразу ж прибігли до вас, бо збагнули: трапилося, щось дуже важливе. І… ми ладні зробити все! — звів дух Горошок. — Правда, Іко?
— Так, — спокійно й рішуче промовила Іка.
— Але, — знову почав Горошок, — що саме повинні ми робити?
Капітан кашлянув знову.
— Так я й знав, — сказав він сам до себе. І далі вже вголос:
— Дякую. Ви не зрадили моїх сподівань.
Іка підвела голову.
— Це ми дякуємо за довіру і постараємося її виправдати.
Горошок поважливо глянув на неї. Але він і досі не вгамувався.
— Все це дуже добре, — буркнув він, — а час біжить, і ви ж нас до Африки не завезете.
Проте він зразу ж зніяковів, це було нетактовно щодо Капітана. Але Капітан не образився.
— Ваша правда, — погодився він, — треба поспішати.
— Отже?
— Отже, ви мусите усвідомити, що справа дуже і дуже серйозна. Ви ще молоді і…
— Вдвох, — суворо сказала Іка, — ми вже майже повнолітні. І ми уже вирішили.
— Ну, гаразд. Але ж ви і досі нічого не знаєте, — засміявся Капітан.
— Це
Горошок кивнув головою.
Здається, Капітан зніяковів.
— Згода, — промовив він заклопотано. — Я й справді розбалакався, ніби старий грамофон. Словом, ви повинні приготуватися до подорожі літаком, бо ж в Африку я вас таки не завезу.
— Лі-та-ком? — перепитали Іка й Горошок.
— Так.
Горошок облизав пересохлі губи.
— Яким літаком?
— Мої голуб’ята, — сказав Капітан, — на одному аеродромі на нас уже чекає дуже швидка двомісна машина. Це — Як, щоправда, не першої молодості, але на нас, ветеранів, у такій справі можна покластися. Він вас доставить на місце і дорогою розкаже, що далі робити. Чи готові ви в дорогу?
— Хвилиночку, — буркнув Горошок. — Світло погашене, радіо, телевізор і газ — вимкнуті. Крани закриті. Згода. Ми готові.
Прилади в машині засвітилися, ніби котячі очі.
Капітан увімкнув фари, запустив мотор. Безшелесно він прокотив подвір’ям, обережно виїхав за браму, а на вулиці рвонув так, що Іка з Горошком аж відкинулись на сидінні.
Коли вони виїхали з міста і попереду простелилася біла у світлі фар стрічка асфальту, Горошок запитав:
— Але чому досі, Капітане, ви про все це не розповідали?
Капітан обережно обігнав три вантажних автомобілі, проскочив на повному газі два повороти і лише тоді відповів:
— По-перше, ми ще не знали всіх подробиць. Надійшло багато добровільних пропозицій від різних літаків, через це довелося спитати дві електронні машини, перш ніж ми вибрали Яка. А по-друге, місце приземлення нам пощастило злокалізувати липге в останню хвилину. Саме тоді, коли ви почули сигнал SOS.
— Ага, — мовила Іка, а потім штовхнула Горошка ліктем. — Що це таке, — зашепотіла вона, — зло-ка-лі-зу-ва-ти?
Горошок глибокодумно кашлянув, але то йому нічого не допомогло. Він навіть не встиг придумати шось схоже на пояснення, бо Капітан тієї миті зупинився перед шлагбаумом залізничного переїзду і сам почув запитання Іки. Він не засміявся, бо й справді, що смішного в тому, коли хтось — дуже молодий — не знає деяких слів. Кожному доводиться свого часу взнавати якісь нові слова і так до кінця життя. Тому Капітан був поважний і люб’язний.
— Це означає, — сказав він, — знайти, власне, те саме місце.
— Яке?
— Саме те, яке ми шукаємо.
— Ага, — сказала Іка, — вже розумію.
Цього разу Капітан показав, на що він здатний. Він мчав так, ніби хотів обігнати світло власних фар. Іка й Горошок сиділи мовчки, хапаючись тільки за спинку сидіння на крутих поворотах. Вони мовчали, бо про що ж було говорити? Ще кілька днів тому вони думали, що зазнали Великої Пригоди. Гаразд. Вона була не мала. ІА що буде зараз?
Десь у сірій і жовтій, як левина шкура, пустелі лежить пошкоджений літак. Над ним не вгаває буря. Пасажири чекають порятунку. Радіо в них зіпсоване. Тільки якийсь щасливий випадок може їх урятувати. Скільки у них іще надії залишилось? На гріш, на два?