Велика, більша й найбільша
Шрифт:
На екрані попливли одна за одною їхні думки і спогади — з’являлися сцени, картини, навіть цілі історії з їхнього життя.
Учасники Надзвичайного З’їзду представників — науковці і поети, композитори і пілоти, лікарі й організатори — продивилися усю пригоду з Капітаном і Яцком. Потім вони стали свідками експедиції в піщану пустелю.
Тієї миті, коли малі земляни відшукали серед безлюдних пісків двох ослаблих дорослих землян, у залі почувся шепіт, схвальні вигуки.
Але тут Голова знову ввімкнув свій екран.
— Я розумію, —
— Як ми бачили, — провадив він, — молоді земляни поводилися добре й благородно щодо інших землян. Проте ми маємо переконатися, чи поводяться вони так лише з подібними до себе. З’ясувати, як вони ставляться до чужих їм істот. До вегів. До кого-небудь із нас.
Тут Голова обвів поглядом мовчазну залу.
— Згода? — спитав він.
На табло спалахнуло число: 8000. Вісім тисяч “за”. А тим часом…
А тим часом — саме тоді, коли в залі З’їзду вегів засяяло число “8000” — у Сріблястій Кулі пролунав Горошків голос:
— Що це за Сонце?
У вікні, між їхніми кріслами, заблискало раптом блакитне й опалове світло. То було світло величезної ясної зірки.
— Горошку, — прошепотіла Іка. — Невже ми летимо на це Сонце? Адже ми… згоримо… Горошку!
— Ти-и-и-хо!
Горошок і сам зблід. Та вже за хвилину він глянув на Іку куди веселіше: корабель, ясно, обминає те Сонце. І от поряд з’явилось щось… щось ніби… щось ніби схоже на Землю.
— Земля! — гукнула Іка.
— Земля… — повторив Горошок уже тихіше. — Ні, це не Земля, — сказав він.
Обоє замовкли. У кришталевому вікні показалась якась планета. Вона росла на очах щосекунди. Уже відсвічували рожевим відблиском хмари, показались якісь величезні, схожі на дивні моря світло-фіолетові простори, якісь червоні гори і голубі долини…
Так усе це чимось нагадувало Землю, але зовсім інші були обриси материків і океанів. Зовсім інші барви, інші тіні.
Затамувавши подих, Іка й Горошок похилилися над вікном і дивилися на планету, що наближалася до них… Срібляста Куля, знижуючись, входила, видно, у її тінь — туди, де панувала ніч.
Картина у вікні тьмяніла, оповивалася темрявою.
— Будемо приземлятися, — прошепотів Горошок. — Хоч це зовсім не Земля.
Він узяв Іку за руку. Рука її тремтіла. Зрештою, він і сам відчував, як по спині бігають холодні колючі мурашки.
Чи Куля опуститься там, де слід? Чи не розіб’ється, не впаде в морську безодню? Цього він не знав. Врешті, і не міг знати.
— Ну, — промовив він злегка захриплим голосом, — зараз усе дізнаємось…
Іка всміхнулася. Горошок був дуже вдячний їй за ту усмішку. Адже вона давала зрозуміти, що на неї можна покластися. Що все буде гаразд. Адже, правду казати, саме у цій найбільшій, найдивнішій
Горошок хотів їй це сказати. Батько любив повторювати: “Кажи людині все гарне про неї. Ви обоє станете кращі”. Але не встиг він розімкнути рота, як вона сама озвалася.
— Глянь-но, — сказала Іка. — Знову зелене світло. Ходімо?
На одній стіні заблимав прямокутник зеленого світла. Отже, настала вирішальна хвилина.
Зелене світло. Це значить: треба йти. Але що там? Що їх чекає? Місто чи морське дно? Гірська вершина чи пустеля? Зоопарк чи… чи просто — Хтозна-що?
Горошок проковтнув слину й міцніше стиснув Ічину руку.
— Треба йти, — сказав він.
Вони рушили до виходу. Раптом Іка відпустила його Руку:
— Зажди-но!
— Що там? — почав Горошок. — Що це ти справді…
Іка не слухала. Вона бігцем вернулася до столика, взяла в кожну руку по посудині з рідиною, а кивком голови показала на закриту вазу з овочами.
— Візьми це. Невідомо, як там буде…
Горошок кивнув.
— Молодець, що не забула, — визнав він. — Ходімо!
І вони рушили, намагаючись, щоб підбадьорити себе, гупати черевиками. Шкода лишень, що на променистій, і губчастій підлозі гупати не вдавалося.
Перша вийшла в голубий коридор Іка. Горошок ані на крок не відставав.
Зелене світло вело їх зараз у протилежний бік коридора. Воно блимало, як і тоді, ніби весело підморгувало. Ніби запрошувало: “Ходімо, ходімо”. Але вони, навіть не помічаючи того, сповільнювали ходу. Адже за хвилину, за секунду, за три чи чотири кроки вони мали зустрітися… з чим? Ото ж то й воно, що НЕВІДОМО З ЧИМ! З ВЕЛИКИМ НЕВІДОМИМ!
— Ох! — скрикнула Іка.
Над ними мерехтіло зірками темно-фіолетове небо. Зірки мінилися всіма барвами — від білої до рубінової. З двох боків випливали два блідих Місяці.
А Срібляста Куля? Зникла, ніби її розвіяв вітер.
Горошок з Ікою непорушно застигли у фіолетовій темряві. Під ногами тихенько порипувала дрібна жорства. Якийсь невеликий птах безгучно пролетів над головами. Повітря було гаряче, насичене незнаними пахощами. Проте дихалось напрочуд легко.
Незважаючи на жару, кожен вдих освіжав, ніби ковток води.
— Що це так шумить? — прошепотіла Іка.
Горошок не озвався. Лише присунувся до неї ближче.
Справді, щось шуміло. Десь недалеко чулося дивне шемрання, шелест. Ніби шемрання густого сухого очерету, лози, колисаної легким вітром, шелест осіннього лісу під час листопаду.
А здалеку долинав інший згук, згук, який ні з чим не сплутаєш: монотонний гуркіт прибою.
— Це, мабуть, море, — відповів нарешті Горошок.
— Я так і думала.
Їхні очі поступово призвичаювалися до темряви. Навіть у світлі двох невеликих блідих місяців з глибокої тіні щодалі чіткіше виступали силуети високих, пір’ястих, схожих на пальми дерев, що сухо шелестіли.