Велика місія цивілізаторів

Дмитрук Андрей Всеволодович

Чорна виблискуюча куля з трьома вогнями нахилилася до збудженого Зігфрідового лиця.

Інженер дістав з шухляди пістолет і швидко приставив цівку до середнього Альбертового ока.

…Ліве вухо заклало від пострілу. Асигнації та алмази розлетілись по підлозі. Зігфрід лежить горілиць на зім'ятій постелі, а над ним у темряві лунає голос, схожий на голос Альберта або скоріше грінівського Ксаверія: «Адже ти вбив самого себе!»

СПАДКОЄМЦІ

Недавно я вперше в житті звернувся до психіатра.

Почуття, що охопило мене при вході в його кабінет, нітрохи не нагадувало тієї болісної тривоги, якою сповнені звичайно приймальні лікарів. Навпаки: мені захотілося скоріше поринути в зелений світ

великих папоротей, що так затишно зімкнулися над глибокими кріслами. І сам лікар — великий Валентин Вишневський, що сидів у світлому тропічному куточку, — здавався напрочуд «своїм хлопцем». Молодий, з добрими нервовими очима на худенькому носатому обличчі, з ніжною і довгою, мов у хлопчика, шиєю, що росла з відкритого комірця білої сорочки, — невже йому, сором'язливо усміхненому, відомі шахти людської душі? Назвати б його не лікарем, а просто Валентином та запросити до моєї господи пити чай на веранді й слухати нічний концерт лісу…

— Добридень. Ви, мабуть, Іржі Михович?

— Так, лікарю.

— Називайте мене просто Валентином. Чому ви стоїте? Хочете лимонаду? Астроколи?

— Якщо не заперечуєте, то чарочку коньяку.

— Залюбки.

Він налив дві старовинних чарки з тоненького скла.

— Двадцятирічний… Ну, розповідайте, Іржі. Яким вітром вас занесло в мою келію?

Я чудово розумів, що вся ця увертюра має на меті одне: примусити пацієнта довіритися, погасити його хворобливу настороженість. Але слід віддати належне — увертюру грав майстер. Хіба можна передати на папері напіврадісні-напіввинуваті усмішки Вишневського? Його дружні, лагідні манери, його не дуже дзвінкий голос, однаково далекий і від запобігливості, і від фамільярності?

Проте я й не збирався нічого приховувати

— Не ображайтеся, Валентине, але… я не той, за кого ви мене маєте. Так, я старший пілот у групі П'ятої координати і тому вже багато років тиняюся в порожнечі. Ми дуже рідко бачимо навіть станції зовнішнього поясу, не кажучи вже про населені планети. Самі знаєте, наші досліди… І все-таки я, всупереч вашим сподіванням, не ганяюся за космічними привидами, не боюся самотності в кораблі і спокійно повертаюся з найважчих рейсів. Мені тридцять два роки, я ідеально здоровий, моя генетична лінія чиста, як промінь світла, — жодного пригніченого комплексу на двадцять поколінь пращурів. Так… Ви знаєте, напевне, що ці далекі пращури залишили мені незрозумілу любов до лісу. Коли мій корабель опускається на лісисту планету, мене охоплює шалена радість. Ліс — це найпрекрасніше, що створила природа. Гори круті й неприступні. В степах пече сонце, розгулюють вітри та грози. Море тільки й чекає, як би тебе проковтнути. А ліс… Я мимоволі говорю зараз категоріями стародавніх людей… Намагаюся зрозуміти, звідки в мені, народженому за п'ятдесят парсеків від найближчого дерева… Пробачте!

— Будь ласка, продовжуйте.

— Так, звісно, ви підсумовуєте спостереження… Коротко кажучи, в мене є маленький будиночок на Землі в одному з лісових заповідників Північної Америки. Навколо чудовий сосновий бір… Знаю, що багато моїх друзів облюбували для відпочинку атоли в Тихому океані, пальмові гаї Індії, прерії Техасу і Гімалайські узгір'я, але я не міг інакше… Ви коли-небудь бачили сосну?

— Тут у нас є сосни.

— Дуже добре. Я жартома назвав свою оселю гасієндою святого Георгія… Будинок споруджено із справжніх соснових дощок. Недавно я одержав відпустку і, звичайно, полетів до себе, в чудовий вересневий Орегон… Уявіть собі: веранда, вечір, комарі під ковпаком настільної лампи, чашка чорної кави… У верхів'ях бубонить вітер, а біля стовбурів — тихо, тепло, темно. Кажани над будинком — раз туди, раз сюди…

Так ось, посидів, випив кави і пішов спати — втихомирений, на себе не схожий. Серед ночі прокидаюся. Тиша. В кімнаті ні кванта світла. За вікном — контури гілок і зірки. Лежу й думаю: чому прокинувся? А на душі тривожно. Голова пашить. Ніколи зі мною цього не було. Так ясно уявилося: адже це злочин — не спати, світанок скоро, а тоді… Уже й калачиком згорнувся, і очі заплющив старанно. Та надто сильний був мій аналіз, і я вчепився за свій незрозумілий

страх — що «тоді?» Навколо був холод, Валентине, лютий холод. Точніше, очікування холоду… Хапатися за останні крихти сну, а потім іти, поспішати кудись… Мені ввижалися небачено похмурий шлях, блукання по мертвому, тісному, розділеному на клітки простору. Там нема небезпеки, а є тільки вбивча одноманітність роботи, коли хочеш спати і не можеш. Інакше станеться щось жахливе. День за днем, рік за роком, як вічний двигун… І очі в кімнатній темряві. Я був не сам. Хтось обережно й тихо стежив за мною, боячись стурбувати — стежив по-собачому, голодними очима. Життя його залежало від мене, тільки від мене. Я — брудна, отупіла людина-двигун — був годувальником, господарем життя кількох іще слабших істот. Вони чекали мене, коли я повертався ввечері, немов первісний мисливець із джунглів; вони оберігали мій короткий сон, боячись кашлянути в задушному повітрі моєї конури… Я чув запах…

Ні, вранці все скінчилося. Пізніше мені вдалося дізнатися… Колись тут, де нині мій ліс, було величезне місто. Навіть тепер іще археологи знаходять серед сосон іржаві каркаси будинків, завалені тунелі. А в місті жили мільйони людей. Вони народжувалися, росли, плекали свою злість: їм не вистачало кисню, світла, простору. Вони гризли себе й інших, заздрили, створювали ілюзії… І працювали одноманітно, ординарно, всі як один, із покоління в покоління — спочатку мучилися, потім звикали, тупішали, рефлекторно виконували завчені операції. Старіли, вмирали… Тієї ночі я став одним із них…

— Ясно, — мовив Вишневський і підвівся з-за столу. — Ви не перший. І не найважчий. Справа в тому, що в Землі величезне минуле. Його відгомін найкраще чути в пустельних заповідниках. Лишаються не тільки іржаві каркаси — нічого не губиться в часі! Ви здорові, Іржі. Це просто невідомий науці вид інформації, так би мовити, довготермінова телепатія — записані незрозумілим кодом почуття й думки наших предків.

Він дістав із шухляди невелику тримірну фотокартку, подав мені. Я покрутив її в руках. Голова чоловіка середніх літ. Жили на його шиї напружились, немов буксирні троси, волосся наїжилось над зморщеним лобом, зуби закусили нижню губу, наче він стримував крик болю… Очі були світлі, шалені й водночас благальні.

— Це один із моїх пацієнтів. У нього вілла на території колишньої Польщі.

— Чого ж це він так?

— Ви добре знаєте історію, Іржі?

— Думаю, що непогано.

Валентин підкинув зображення на долоні.

— Років чотириста тому недалеко звідти було місто. І називалося воно Аушвіц, або Освенцім…

ХРЕСТОНОСЕЦЬ

Чому робота отак прозвали, пояснити неважко. Здалеку, в сутінках великого інститутського залу його сіро-срібляста сяюча постать справді нагадувала могутнього рицаря в латах. Аспірант Сорокін перший кинув влучне прізвисько, і незабаром робота ніхто інакше й не називав як «Хрестоносець», але, звісно, лише між собою. СЕЕП-38 — офіціальна назва автомата — здавалася довгою, сухою і немилозвучною. Саморегулюючий електронно-ефекторний пристрій, варіант тридцять восьмий — і вимовити нелегко.

Робот скидався на людину не більше, ніж статуя скульптора-модерніста. Опора—баня для компресорної установки — нагадувала напівсферичний п'єдестал. На ній прилаштували високий зрізаний конус, у якому за броньованими стінками розмістилось три мільярди мікроскопічних «нейронів» найтоншої конструкції, вузли керування ефекторними механізмами і… Але якщо описувати всю надзвичайно складну будову «Хрестоносця», то на це піде багато паперу. Досить сказати, що згаданий автомат призначався для міжпланетних експедицій, мав величезну пам'ять, сталеву логіку, рухався на «повітряній подушці» швидше від гоночного автомобіля (за розрахунками), й його єдине зелене фотоелементне «око» на обертовому кільці дивилося з вершини конуса пихато й глибокодумно.