Велика місія цивілізаторів
Шрифт:
Роботову маківку вінчала невелика параболічна антена. Саме вона й нагадувала в темряві шолом тевтонця. А роботова місія була наймирніша. Він мав займатися на визначеній ділянці чужого світу лише науково-дослідною роботою: збирати дані про клімат, рельєф та інше, систематизувати їх, робити первинний аналіз і передавати людям. Робот був обмеженіший і тверезіший від людини, звісно ж, логічніший і міг би правити за найповнішу в світі енциклопедію. Він знав понад тридцять тисяч слів і, поки йому ще не дозволяли працювати, читав різноманітну літературу.
Співробітники
— Прошу прибрати. Пізнавального інтересу не становить. Описані події неможливі з точки зору… — і кількома аргументами розбивав фантастичні «теорії» будь-яких авторів — Уеллса, Гофмана чи братів Грімм.
Романи «з шпигунами» робот читав дуже уважно. Очевидно, йому були близькі детективна логіка, розшуки злочинця шляхом висновку, хоча він і вважав описані в книжці методи наївними. Усіх захоплювала прямолінійність його суджень: робот не визнавав напівтонів, нюансів, абсолютно не розумів жартів, а якщо в книжці зустрічав іронію чи алегорію, сигналізував:
— Безглуздо. Не розумію.
Сорокін любив робота, невідступно, мов нянька, був біля нього і пояснював як міг. Йому допомагали всі.
Родіонов — головний конструктор СЕЕП-38 звичайно казав:
— За назвою і суть… Він діє своїм розумом, як його тезки — мечем: напролом, у лоб!
А ще робот плутав слова, які однаково звучать, але різні за значенням. Наприклад, він не міг розпізнати в тексті, де корінь дерева, а де алгебраїчний корінь. Родіонов ходив похмурий і розмірковував, як удосконалити машину.
Але всьому буває край, і незабаром інститут призначив день випробування робота на місцевості. Він мав обстежити невеликий приміський район, зібрати дані про тридцять два об'єкти, систематизувати їх і подати разом із докладною картою обстеженої місцевості. Площа району становила шістдесят квадратних кілометрів. Три-чотири шосейних дороги, залізнична колія, частина колгоспної плантації капусти, дубовий гай — найприємніше місце! — качиний ставок, пасіка, кілька окремих будинків, город і житло стрілочника, кілька вулиць на околиці робітничого селища, захаращений пустир і кладовище — ось що знаходилося в неправильному чотирикутнику обраного району.
День, призначений для випробування, обіцяв бути гарним. Сонце підбилося невисоко в чистому вересневому небі, і панелі будинку інституту стали прозорими.
— А шкода, — сказав Родіонов. — Не завадив би дощик чи сильний вітер.
Родіонов був невисокий, кремезний, дуже смуглявий, з густими смоляними бровами і таким же чубом. Він стояв біля «вікна» і розглядав через невидиму панель надто чисте небо. Внизу гуркотіло ранкове місто. Сорокін, сидячи біля радіопульта, відповів щось малозрозуміле, а потім попрохав:
— Не поламай його, Грицю. Знаємо тебе: ганятимеш бідолаху через паркани й рови, поки не розвалиться…
— На інших планетах шосе нема і ремонтних станцій теж, —
Аспірант зітхнув і почав запалювати цигарку. У нього було тонке, худеньке обличчя, що завжди мало ображений вираз, карі очі й трикутний вихор над чолом, який надавав Сорокіну комічного вигляду. У робота, хоч і не ввімкнутого, було якесь вичікувальне обличчя, ніби йому кортіло швидше зійти з постаменту. Чому створювалось таке враження — важко сказати. Мабуть, це було відображенням особистих переживань Родіонова й Сорокіна.
— А де… — почав Родіонов, та раптом двері відчинилися й до залу поспішно ввійшло п'ятеро чи шестеро чоловіків. Один із них, після того як прозвучали взаємні вітання, підскочив до конструкторів, схопив Родіонова за руку.
— Ось і ми, Грицю! Зараз уже поїдемо.
— Про вовка помовка!.. — промурмотів інженер. — Я, Павле, щойно хотів спитати, де ти.
Спустилися ліфтом. У дворі вже чекали дві автомашини — газик із брезентовим верхом і геліобатарейна півторатонка яєчного кольору.
Робота втягли в кузов півторатонки, поставили в робоче положення — опорною банею вниз, антеною догори. Родіонов, уже залізаючи в газик, запропонував:
— Увімкніть його. Подивимось, як він думатиме під час трясіння, на ходу…
Водій геліомобіля, він же кандидат наук Ванцер, у шкірянці й чоботях, поліз через борт кузова, повернув одну з ручок; на спинному щитку СЕЕП-38 і сказав акустичний індекс вмикання. Кругле роботове око засвітилося зеленим пляшковим блиском, параболоїд почав рухатися. Це мало дещо чудернацький вигляд. Прозаїчна жовта півторатонка з тупим носом, а на ній — сталева конусовидна башта, над якою ходить по колу ґратчаста антена.
— Слухаю вас, — сказав робот.
— Продумай завдання. Коли приїдемо, ввімкнемо твої ефектори, — відповів Павло Ковальський з машини.
Сорокін, який лишався чергувати біля пульта, махнув рукою і гукнув роботові:
— Ну, «Хрестоносець», давай!
Око автомата яскраво спалахнуло. Голосну роботову відповідь заглушило пирхання моторів, і автомобілі повільно рушили.
Аспірант повернувся до залу. Він трохи посидів коло пульта, відповів на кілька запитань із різних кабінетів інституту. Потім відсунув шухляду й вийняв термос з бульйоном, курча, яблуко і дві цукерки. Пообідав спокійно, не поспішаючи і часто поглядаючи на порожнє місце, де стояв раніше робот.
Потім дістав книжку, здається Голсуорсі, і почав читати. Він сидів біля прозорої стіни, погойдуючи ногою, і читав, поки не повернулися Родіонов та інші.
Конструктор розстебнув плащ, розлючено глянув на Сорокіна й заговорив із Ванцером. Ковальський підійшов до аспіранта, погрозив йому своїм дуже довгим пальцем і мовив:
— Бити тебе треба, Сорокін!
— За віщо? — здивувався юнак.
— Зараз дізнаєшся.
— Грицю, як поводився «Хрестоносець»? — з награною бадьорістю спитав Сорокін.